Хто такі „олігархи” і як вони з’явились в Україні?
(нотатки до словника сучасної соціально-політичної публіцистики)
Дивна магія слів та „совкове” минуле
Дивна магія слів. Здається, що чим частіше ми чуємо слово, тим краще ми його розуміємо. Приклади цієї ілюзії можна знайти не тільки у повсякденній мові, але й у мові науки та філософії, серед строго визначених понять і термінів. Ставши широковживаними вони втрачають первинні смисли, через що їх, як стерті монети, стає важко впізнати.
Щось схоже сталося на пострадянському просторі з давньогрецьким словом „олігарх”, яке було введеного в обіг, Б. Нємцовим, за його ж власним свідченням. З тією різницею, що до свого розповсюдження у публічній сфері воно позначило суспільне явище, що вже мало нагадувало давньогрецький аналог. Але, оскільки щось подібне у ті далекі часи, таки було, варто прислухатись до мудрого М. Жванецького, котрий несподівано серйозно і як завжди афористично точно зауважив: „Олігархи – це багаті люди, що захопили владу”.
І додати вже начебто нічого, якби не друга частина питання, винесеного у заголовок пропонованих нотаток – питання ніяк не риторичного: звідки вони взялись в сучасній Україні? Що обумовило появу прошарку людей (іноді буквально сучасних Монте-Крісто), які, заволодівши величезними статками у дуже короткий, за історичними мірками, час, ще й встигли захопити владу? Принагідно наголосимо, що те саме відбувалося і в Росії та інших державах, утворених на руїнах колишнього „Союзу”.
Шукаючи історичних попередників сучасних українських чи російських олігархів натрапляємо на цікаве джерело – мемуари Мішеля Терещенка (онука героя оповіді) – „Перший олігарх …” 1. . Тут йдеться про одного з синів славнозвісного українського цукрозаводчика та мецената Арсенія Терещенка – М.І. Терещенка. Оскільки той був міністром у тимчасовому уряді Росії після лютневої Революції 1917 року, то здавалося б усе збігається – і дуже багата людина, і при владі. Чим не олігарх?
Який бальзам на душу нашим, новітнім олігархам – такий респектабельний попередник у нелегкій справі нести тягар не тільки „нажитого непосильною працею” достатку, але й державних обов’язків. А меценатство, а вимушений клопіт про безпеку свою та рідних і багато чого ще, чому, здавалося б, не позаздриш. Утім, ще як заздрять, а от зі славою не складається!
Вже не тільки пересічний люд кляне олігархів, а й державні мужі у „пост-майданній” Україні, наче виправдовуючись, відхрещуються від цих, таких престижний, здавалося б, капіталів. Більше того, намагаються списати чи не усі негаразди пострадянської України, саме на них, чи не найуспішніших її людей. А нарешті усвідомивши, що явно програють боротьбу з так званою „олігархічною системою”, починають нарікати на „змову олігархів” і „олігархічний поворот. Тому знаходять спасіння від цього соціального явища, у видаленні олігархів, наче злоякісної пухлини, з суспільного організму. І ця процедура безумовно подобається людям, оскільки названа таким неоковирним словом – „деолігархізація ”, котре тішить вже просто публічними спробами його вимовити.
Щось тут явно не так. Або ж і можновладці, і маси люду, слідуючи „совковій” звичці нелюбові до багатих, просто плутають де благо, а де зло, або все-таки щось не так з самими олігархами та їх походженням, попри усе меценатство.
Історичні явища мають дуже підступну властивість – вони часто, стосуючись різних часів і народів, видаються оманливо-схожими між собою. Нічого, зрозуміло, дивного тут немає, оскільки історія, демонструючи свою спорідненість з науками про природу і ремеслом детективів, як правило спирається саме на подібність суспільних процесів та явищ. Втім, правдою є і те, що далеко не тільки історія як наука починається якраз там, де закінчується зовнішні збіги і виявляються глибинні відмінності. Причому, передусім історію, за однією з традицій, вважають наукою, що вивчає лише унікально-неповторне.
Чому б і на „сучасну олігархію” не подивитись, хоча це може й не сподобатись деяким історикам, не довіряючи історичним паралелям. Тобто, поглянути на сучасних олігархів як таке суспільне явище, пошук аналогів якого в історії, мабуть таки допомагаючи правильно поставити питання щодо його природи, відповіді на це питання дати не може.
Скажімо, стосовно Терещенків треба мати на увазі, що вони стрімко піднялися по соціальних сходинках в період, коли Україна наприкінці ХІХ ст.. рухалась до європейського ринку промислових товарів, вже фактично будучи (як частина Російської Імперії) частиною його аграрного ринку. І відбувалося це в умовах стрімкого економічного зростання. Тоді як явище сучасної олігархії пов’язано з процесом розвалу СРСР і спробами відновлення вщент зруйнованих ринкових стосунків, на фоні катастрофічного економічного падіння. Тому, скоріше за все, це результат принципово інших соціальних процесів. А значить появу на історичній арені сучасних олігархів можна зрозуміти тільки облишивши зовнішні аналогії і звернувшись до унікальних історичних обставин їх появи.
У соціально-політичній публіцистиці щодо виникнення сучасної олігархії часто застосовують іще одне порівняння, називаючи їх появу „процесом первинного нагромадження капіталу”. Але з цього приводу краще звернутися до фахівців економічної науки і історії, які дуже переконливо доводять, що утворення капіталів в пострадянських країнах і зазначений вище процес первинного їх накопичення, приміром в Європі ХVІ-ХVІІ ст., мало подібні процеси 2.. Тим більше, що ні про яких тогочасних „олігархів” нічого не відомо. Тому то очевидно, що поява у нас того, що було названо „олігархічним капіталізмом”, а західними аналітиками більш емоційно і точно поіменоване „клептокапіталізмом”, було пов’язано з зовсім іншою логікою подій. І шукати цю логіку, як і сліди зазначеного суспільного явища, треба таки у нашому, а саме – „совковому” минулому.
„Совкове” минуле та сьогоднішня „Система”
Можна сперечатись стосовно цього минулого, змальовуючи його у чорних чи білих тонах або обмежуючись проміжними – сірими. Але у поколінь людей народжених в СРСР – тих, хто прожив свої кращі роки молодості у цьому минулому – воно залишиться у пам’яті забарвленим переважно радісними кольорами веселки. Навіть сміялися тоді над ним по-доброму, зокрема коли дивилися на його недоліки очима великого Рязанова – з гумором, легким сумом та непереборним оптимізмом. Правда, з часом і досвідом, оптимізму меншало, смутку більшало, а у фільмах самого Е. Рязанова починали з’являтися не дуже йому властиві нотки гоголівської безвиході.
Хотілося врешті розібратися, чому не виходить – ніяк не вдається побудувати доброзичливі стосунки між людьми і що цьому заважає. Й перепон здавалося б повинно тільки меншати, якщо не зважати, як тоді казали, на окремі „родові плями капіталізму”. Те, що стосунки, які хотілося б бачити, не повинні бути „капіталістичними (буржуазними)”, а саме „комуністичними”, мало для кого щось означило, а відповідно і не хвилювало. А от те, що „Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі”, тобто таки застане омріяний рай на землі, надихало багатьох. Не випадково з такою надією мільйони людей слухали, а дехто і чув монолог Зиновія Герта про зародки „ери милосердя”, вкотре передивляючись „Місце зустрічі змінити не можна” – кіно таке ж колись культове, як і фільми Рязанова.
Вже трохи менше „радянських людей” з таким самим ентузіазмом зустріли „перебудову”. І ще менше – те, що було потім. Хтось досі вважає саме розвал „Союзу”, а не його створення, катастрофою світового масштабу. Може так вважають навіть деякі олігархи, згадуючи про милосердя та відмолюючи свої гріхи у фінансованих ними ж церквах. І нічого дивного тут немає. Це такі ж люди як і усі – зроблені з того самого тіста й безперечно „теж плачуть”. І мабуть таки прагнуть хоч щось доброго залишити на цій землі. Тільки разом з цим виконують тут і тепер їм одним приналежну соціально-історичну роль. А щоб зрозуміти цю роль, треба зрозуміти сценарій або логіку спектаклю, що ми самі (разом з олігархами) його розігруємо на сцені історії.
Якраз цього розуміння багатьом сьогодні не вистачає. Особливо прикро, коли не вистачає тим, кого вибирають у режисери свого життя мільйони людей, беручи потім участь у тому історичному дійстві, яке відбувається завдячуючи такому вибору. Промовляючи перед телекамерами, що треба покінчити з „олігархічною системою”, часто самозвані, а інколи й „сліпі поводирі” цих мільйонів, як правило забувають додати, а часто навіть не задумуються над тим, що самі вони плоть від плоті цієї „Системи”, якщо саме в ній змогли стати успішними, зокрема й опинитися при владі.
Утім, треба розуміти і те, що обидва українські Майдани, як спільна справа насамперед цих мільйонів, будучи спробами покінчити з „Системою”, не могли обійтися без власної сцени та своїх, часто таких самих, „сліпих поводирів”. Тому-то ці мільйони абсолютно справедливо віддають данину насамперед не цим „поводирям”, а тим, хто загинув і сьогодні, продовжуючи справу Майдану, вимушений віддавати життя за незалежність України. Їм найперше вдячність і повага мільйонів людей: „Героям Слава!”
Але ж як важливо хоча б спробувати розібратись, в якій „історичній виставі” усі ми беремо участь, яке „історичне дійство” розігрується на наших очах нами ж самими. Розібратися, хоча б тому, що у цьому „історичному спектаклі” гинуть не театральні персонажі, а живі люди. І, як це не банально звучить, дійсно часто найкращі! Розібратися, у чому суть системи суспільних взаємин між людьми, що народжує не тільки сотні Героїв та тисячі волонтерів, а й немало покидьків, які так і лізуть у „поводирі”. І до яких хтось хоче скопом зараховувати усіх олігархів – людей дуже різних і не виключено, що не без таланту, а може й честі та гідності. Та справа не в їх особистих якостях, а в тій соціальній ролі, яку вони виконують. Саме про цю роль і піде мова далі.
Без сумніву, будь яка думка з цього приводу не може претендувати на істину в останній інстанції, зокрема й пропонована. Тут не обійтись без полеміки. Але дискутуючи завжди треба пам’ятати, що не розуміння системи людських відносин, яку хочеш зруйнувати, призводить до її відновлення у ще гіршому варіанті. Чи не могли ми в цьому переконатися у випадку з колишніми президентами, особливо „месією” та „втікачем”?
Те, що ця „Система” родом з „совка”, здається зрозуміло. Чим менше „совка”, тим легше з нею покінчити. Історія постсоціалістичних країн про це переконливо свідчить. Тому очевидно, що якби не рішучість людей наших західних регіонів, які „під совєтами” були багато менше часу ніж інша частина України, то російським адептам цієї „Системи” було б багато легше знову запрягти Україну у свій віз. Не даремно і вони, і ті у нас, хто їм підспівує, так затято намагаються розірвати Україну, відокремивши одні регіони від інших. Страшилка про „націоналістів-бандерівців” придумана саме з цією метою.
Лячно стає вже просто спостерігати, які кульбіти вимушена демонструвати російська пропагандистська машина. І важко навіть уявити в яку шизофренію вона заганяє свідомість людей, що їй довіряють! З одного боку вона, у дусі „пролетарського інтернаціоналізму”, лякає так званим „націоналізмом” у колишніх союзних республіках, а з іншого – плекає російський шовінізм та фашизм разом зі співчуттям до націоналістів європейських країн. Або, доводячи легітимність так званого „референдуму” в Криму не допускає навіть натяків на щось подібне у коментарях щодо подій у Чечні, Дагестані та інших регіонах Росії, нарешті у тому самому Криму вже після його анексії.
І таких прикладів безліч. Правда, у постановників номерів цього політико-пропагандистського шоу чи, точніше – шабашу відьом, є взірець – машина спецслужб „совка”, а тепер Росії, частиною яких вже практично стала згадана пропагандистка машина. Але про це окрема мова, прямо пов’язана з гібридною війною Росії проти України. Війною, що викликана, знову таки, саме згаданою вище „Системою”.
Дисиденти про систему „совка”
Щоб зрозуміти „Систему”, з якою ми маємо справу, можна піти різними шляхами. Один з них – звернутися до дисидентів, які задовго до краху „совка” передбачали його руйнацію. Було їх небагато (тотальні репресії давалися взнаки) і були вони різними. Згадаємо тих, кого широка публіка фактично не знала, якось дуже швидко втративши інтерес до їх творів. Та і стали ці твори відомими, навіть на деякий час модними (правда, у дуже вже вузьких колах) якраз перед розвалом „Союзу” .
Зауважимо, що взагалі-то антикомуністична та антисоціалістична література має таку саму давню історію, як і соціалістична з комуністичною. Але у другій половині позаминулого століття з’являється „Капітал” К. Маркса і апологети комуністичної ідеї отримують суттєву, як вони вважали, перевагу над своїми опонентами, спершись вже не лише на так званий „утопічний комунізм і соціалізм”, а й на „науковий”.
Чогось схожого на ту фундаментальну теоретичну фортецю, якою був та і залишається сьогодні (правда більше як історична пам’ятка) „Капітал”, антикомунізму дійсно певний час бракувало. Утім, ця фортеця поступово таки руйнувалася з різних боків. Як з боку науки – економічної, політичної, соціальної, так і з боку філософії. Точніше, різних філософій, попри зверхнє ставлення марксизму до них усіх як „ненаукових”. Та, зазнаючи дуже дошкульних критичних атак, теоретична фортеця марксизму продовжувала стояти, підтримувана, зокрема, й ідеологічними структурами відповідних політичних партій.
Але до часу, коли вже з позицій того самого марксизму, тобто з середини, її не почали руйнувати самі ж колишні апологети цих ідей. Ці свої-чужі або дисиденти фактично підірвали фортецю марксизму з середини. Ті, про кого йде мова тут, зробили це, правда, не стільки в царині теорії, хоча серед дисидентів були й такі (але тут марксизм залишався ще довго не дуже непоступливим), скільки аналізуючи його практичне втілення. Тобто, підбивши проміжні, але дуже промовисті підсумки „комуністичної практики” або панування комуністичних ідей „ на одній шостій планети Земля”, як тоді казали, підкреслюючи їх планетарне значення.
У цьому зв’язку нагадаємо двох авторів, книги яких дали „антикомунізму” аргументи, що дозволили перевести дискусію з „комунізмом” з площини суто ідеологічної та філософської у царину власне наукову. Причому, царину науки не стільки теоретичної, скільки саме дослідної, до чого ці автори навряд чи спеціально й прагнули. Ці колишні марксисти не просто вірили в ідеї комунізму та розумілися на марксизмі, розбиралися в його теорії але й брали безпосередню участь в практичній реалізації його ідей. І саме повсякденний досвід цієї реалізації виявився найціннішим у їх спостереженнях. Хоча, зважившись на критику „наукового комунізму”, вони спробували використати для цього, як це не дивно, ідеї самого Маркса.
Йдеться передусім про дисидента колишньої Югославії Мілована Джиласа, та збірник його робіт під назвою „Обличчя тоталітаризму”3. й втікача від соціалізму вже „союзного” масштабу Михайла Восленського та його книгу з промовистою назвою „Номенклатура”4..
У цих роботах завдано удару прямо в серце того, що називають „класовою теорією марксизму”. В них здійснена спроба у дуже простій автобіографічній формі особистісної сповіді, представити детально вивірену фактичну аргументацію проти практики „реального соціалізму”. Аргументацію, яка вилилась у теоретичні роздуми та узагальнення передусім власного життєвого досвіду. Спираючись на нього, вони достатньо переконливо доводять, що всупереч очікуваному нівелюванню класових відмінностей, тоталітарне суспільство породжує, хоча і приховану (більше того, ретельно приховувану) невідповідність з теорією марксизму – специфічне класове суспільство.
Тобто, вони показують фактичну розбіжність „реального соціалізму” з „класичним марксизмом”. І полягає вона у тому, що з розвитком суспільного ладу, названого „соціалістичним” (за задумом класиків марксизму, першого етапу комуністичної революції) на зміну одним класовим відмінностям приходять інші. Тобто, замість нівелювання цих відмінностей виникає і починає паразитувати на зусиллях переважної більшістю народу „новий клас”, за яким М. Воссленський, слідом за Джиласом закріплює наймення „номенклатура”. Інакше кажучи, вони доводять, що точно так, як інститут приватної власності породжує паразитарний клас буржуазії, так і суспільна власність (у формі державної) породжує такий же паразитарний клас – номенклатуру.
Слово „номенклатура” також періодично (якось усе рідше) з’являється у наших ЗМІ, хоча, як правило, і без усякого зв’язку зі словом „олігарх”. Позначає воно певний прошарок людей тоталітарного суспільства радянського типу, які не просто узурпують владу, а диктують певний спосіб життя (державний патерналізм), освячений ідеєю справедливого безкласового суспільства – комунізму. Формується цей прошарок в умовах законодавчої заборони приватної власності і панування іншої форми власності – суспільної – у формі ( немов би „більш розвинутої”) державної та (начебто „недорозвинутої”) – колгоспно-кооперативної. А „правовою” основою економічної соціальної і політичної структури відповідного суспільного ладу – усієї системи суспільних відносин – стає насильницька націоналізація, яка набуває форми суцільного одержавлення основних засобів виробництва, формально закріпленої законом.
Таким чином, в результаті одержавлення основних засобів виробництва з необхідністю виникає ієрархічна система керуючих структур, або простіше – персональних кабінетів, через які здійснюється управління усіма економічними та суспільно-політичними процесами у суспільстві. А також відбувається розподіл та перерозподіл вироблених суспільством матеріальних благ. Саме ця спеціально і свідомо створювана „Система” якраз і покликана замінити у вирішенні усіх соціальних проблем стихію ринку.
Автор „Капіталу” вважав, що коли ринкова стихії себе вичерпує, то суспільство змінюється на інше принаймні у два етапи так званої „комуністичної революції”. Перший етап, коли за допомогою так званої „диктатури пролетаріату” суспільна власність у формі державної стає домінуючою і було названо „соціалізмом”. Таким чином, „номенклатура” це, буквально, перелік або список людей (не обов’язково письмово оформлений), відібраних за певними критеріями для виконання функції керування процесом побудови „соціалізму” та перетворення його у „комунізм”. Люди для виконання цієї функції, відбираються, зрозуміло з народу, але, як правило, знову таки, через спеціально створювані соціальні ліфти.
Таким чином у випадку з номенклатурою, як соціальним явищем ми маємо справу з прошарком вихідців з народних мас, які, просуваючись по спеціально побудованій вертикалі влади, займають зазначені кабінети. Що ж стосується так званих „самоврядних” організацій – піонерів, комсомолу, а врешті і партії, то вони фактично починають виконувати роль засобів добору цих людей, забезпечуючи просування вгору по сходинках ієрархічної драбини. І хоча частково цей соціальний прошарок з’являється в результаті стихійного процесу (особливо у перші роки становлення і на перших сходинках ієрархії), за суттю він стає результатом, спеціально і усе більш явно організованого, „штучного добору”.
Номенклатура як соціальне явище у більш сучасній інтерпретації.
Втім соціальне явище, яке отримало назву „номенклатура” не таке просте, як може здатися на перший погляд. Будучи ключем до розуміння і самого „совка” і породженої ним сучасної „Системи” суспільних відносин, це явище вже певною мірою досліджене соціологічною наукою 5.. Проте, з точки зору значення для розуміння цієї „Системи”, воно ще далеко не повною мірою усвідомлене, не тільки сучасними політиками, але й соціально-політичними та економічними аналітиками. Ні у нас, ні, приміром в Росії, де ці дослідження вперше і були оприлюднені, про це явище якось почали забувати. „Совок” начебто пішов у небуття, а з ним і це поняття, яке до того ж має не тільки дисидентські, але й неприховані марксистські корені.
Так, розглядаючи номенклатуру як „суспільний клас” („новий клас”), Джілас з Восленським тим самим наголошують здебільшого на стихійній складовій його появи. Тоді як власне організаційна складова, „штучність” процесу становлення цього суспільного прошарку, опиняється на другому плані. Але якраз ця складова врешті визначає „новизну” номенклатури як „класу”, на чому і будуються доводи цих дисидентів щодо не відповідності „реального соціалізму” класичному марксизму. Та і роль так званої „партії нового типу” випливає, ніяк не зі стихійного характеру „революційного” переходу до „соціалізму”, а з необхідності забезпечення свідомих організаційних зусиль у його будівництві. І саме ця партія стоїть у витоків „номенклатури” та є основним джерелом її формування.
Зваживши на це та враховуючи обидві складові у появі номенклатури (стихійну і свідому)і стає можливим замість поняття „соціального класу”, як це переважно робили Джилас з Восленським, позначити це суспільне явища через поняття „еліти”. Тобто, розглянути її як від-сепаровану верхівку так званого „соціалістичного” суспільства – „номенклатурну еліту”. Проте, знову таки, хоча й „еліту” (це слово можна знайти, приміром, й у Воссленського), але також як дуже специфічну – таку, яка формується врешті за допомогою переважно спеціально створених „механізмів-сепараторів” – „партійно-державного апарату”. Саме це дозволяє подивитися і на так званий „соціалізм” вже інакше ніж він виглядає з позиції того самого „класичного марксизму”, а разом з тим, частково, і Джиласа та Восленського.
Маючи на увазі дуже важливу складову неприродності, штучності того, що називали „соціалістичними перетвореннями” (особливо у відсталій Росії), можна нагадати, приміром, успіх НЕПу, який несподівано точно пояснюється народним афоризмом вже часів „перебудови” – „Якщо соціалізм треба будувати, то капіталізм достатньо дозволити.” У цьому ж зв’язку варто згадати ще одного, чи не найбільш дотепного критика усяких соціалістичних ідей, відомого канцлера Німецької імперії, Отто фон Бісмарка. Дуже часто цитують його зауваження про те, що для перевірки цих ідей треба було б „знайти країну, яку не шкода”. Мабуть таки „не шкода” занапастити, в процесі їх втілення?
А це, своєю чергою, маючи на увазі нарочите нагадування „наукового комунізму” про свою „науковість” робить слушним ще одне порівняння так званих „соціалістичних перетворень” – з дослідом, точніше „соціальним експериментом”. Тобто, провокує до розгляду цих перетворень як досліду передусім над народами колишнього „Союзу”. Правда, такого, що був поставлений не стільки науковцями, скільки політичними та соціальними експериментаторами – більшовиками. Усім, хто за „Союзу” займався теорією марксизму відомо, що партійні функціонери традиційно підозріло ставились до усякої, зокрема й власне марксистської теорії, лише про око віддаючи її данину і начебто захищаючи марксизм-ленінізм від так званого „схоластичного теоретизування”.
Можна по-різному виправдовувати дії „більшовиків”, як власне досліди над мільйонами людей – бажанням ощасливити цих людей, модернізувавши, індустріалізувавши крану чи ще якимись іншими „благими намірами”. Але відомо, що якраз таким намірами „вимощена дорога у пекло”. І саме тому порівняння будівництва „соціалізму” з експериментом, схожим скоріше на те, що робили алхіміки у своїх лабораторіях, можна вважати правомірним.
По-перше тому, що власне науковці до цього не мали прямого стосунку. По-друге, хоча формальні ознаки спеціально-створеної, правда гігантської за масштабами, закритої лабораторії і були присутні, але фактично у лабораторію було перетворено усе суспільство в державних кордонах відповідних країн. Чого ніколи не робиться науковцями, що створюють локальні лабораторії-випробування (зокрема й на собі) заради якраз того, щоб убезпечити усе суспільство від можливих небезпек своїх дослідів.
У ХХ ст. СРСР це не єдина спроба провести соціальний експеримент в таких масштабах. Скажімо Воссленський, помічає, схожість того, що робили „комуністи” „Союзу” і націонал-соціалісти Німеччини. Схожі тут не тільки, як сьогодні б це сказали, „соціальні технології”, але й така ж зневага до доль мільйонних мас людей. До того ж, у випадку з фашизмом, ми маємо ще й домішки містики, тобто відсутність вже навіть позірної поваги до науки з якоюсь там її етикою.
Тим не менше, усі ознаки закритої, хоча й безпрецедентної за масштабами „системи-лабораторії”, з очевидністю присутні не тільки в СРСР. Це і суворі, законодавчо закріплені заборони-обмеження (в СРСР, найперше, підприємницької діяльності), і штучна ізоляція від навколишнього соціального середовища. Саме закритість, є умовою існування будь якої і лабораторії, і тоталітарної „Системи”, яка тримається на насиллі. А тому їй не залишається нічого іншого ніж, або тримати суцільну оборону, або розширятися. Тобто, прагнути до війни, порушуючи домовленості і державні кордони, що стає звичайним способом вирішення її внутрішніх проблем. Приклади очевидні – це і експансія щодо своїх сусідів і нацистської Німеччини, і СРСР, а сьогодні – путінської Росії. Причому, як виявляється ні повна заборона приватного підприємництва, ні повне одержавлення приватної власності не є обов’язковими умовами тоталітаризму, а тим більше його сучасних гібридів.
Тоді як поява номенклатури закономірність очевидна. Не даремно, фактично обґрунтовуючи помилковість відмови від люстрації номенклатури в колишніх республіках „Союзу”, як причину дуже повільних змін, деякі західні аналітики посилаються на позитивний досвід такої люстрації в післявоєнній Німеччині, вважаючи її радикальним позбавленням від нацистської саме „номенклатури” 6..
Від влади номенклатури до олігархату.
Уважний читач, можна сподіватись, вловивши натяк на багатьох сучасних владних керманичів (часто не менш затятих ніж більшовики експериментаторів), вже давно вправі запитати, до чого тут олігархи, які сьогодні складають скоріше конкуренцію у владі колишній номенклатурі. Так, безумовно складають, але звідки вони беруться? Зрозуміло, що, коли, скажімо Джілас, об’єднує „комуністичну олігархію і номенклатуру”, він, має на увазі дещо інший смисл цих слів, ніж той, про який може йти мова сьогодні. Тобто, як і Б. Нємцов, він використовує аналогію з античним явищем олігархії, як влади обмеженого кола багатих людей, на відміну від демократії – влади народу.
Але навіть давньогрецький аналог передбачав відмінність олігархії та аристократії. Власність і влада аристократії як правило спадкового походження, тоді як олігархи це ті, хто отримує статки завдяки, переважно захопленій силою, владі, з чим і пов’язаний негативний відтінок давньогрецького відповідника. Тому, щоб зрозуміти звідки взялись сучасні олігархи, треба врахувати, що далеко не науковий експеримент, проведений над народом у так званому „соціалістичному таборі-лабораторії” мав певні результати. Причому він вплинув як на народ, так і на еліту. Еліта, як і переважна більшість народу, остерігаючись масових репресій, поступово звикали до встановлених і підтримуваних цими репресіями порядків. Зокрема до заборони приватного підприємництва, проти якого велась, не менш тотальна ідеологічна пропаганда.
Зауважимо принагідно, що, приміром, специфіка нинішньої китайської моделі „соціалізму” зводиться фактично до того, щоб навпаки, поступово відучити народні маси від „соціалізму” і привчити до капіталізму, хоча й „під чуйним керівництвом” тієї самої „комуністичної партії”. Концепція горбачовської „перебудови”, могла б стати такою самою спробою – з найменшими втратами вийти з невдалого експерименту. Може саме на це розраховує номенклатура китайського зразку (китайські „комуністичні олігархи”), щоб усе закінчилося „малою кров’ю” площі „Тяньанмень”. Але досвід розвалу „Союзу”, зокрема стосунків України з Росією, на врахування якого можна тільки сподіватися, свідчить, що „малою кров’ю” не обійшлося.
Якщо ж повернутися до СРСР, то і еліта, і народні маси вимушені були навчитися користуватись тими можливостями, які давала суспільна, зокрема, державна власність. Іншими словами – пристосуватись до умов експерименту. Тому проміжок часу „під совєтами” і має таке велике значення для формування відповідних навичок та еліт. Маса людей навчилась діяти за принципом: „Усе навкруг колгоспне – усе навкруг моє”, оскільки так звана „соціалістична держава” це, фактично, величезний колгосп чи завод дійсно дуже схожі на суспільство-державу Платона. Спроби приборкання зневаги (часто спеціально вихованої) до приватної власності, призводили до створення системи спецрозподільників для окремих верств, категорій, зокрема й еліти суспільства.
Звідси видимість рівності і певної форми справедливості у розподілі благ. Гроші ж, які повинні були б поступово втратити роль мірила вкладу у загальний добробут підлягали поступовій і не тільки моральній обструкції. Тому у масовій свідомості цей процес відрази від зазначеної функції грошей таки відбувався, попри титанічні зусилля економічної науки і досвід економічної практики соціалізму. Але уся структура економіки, побудована на засадах централізації та концентрації, протидіяла грошовим стосункам. Погодимось, налагодження грошових стосунків між підрозділами і працівниками одного підприємства чи фірми виглядає екзотично!
Але багатьох це певний час влаштовувало, оскільки за лаштунками зрівнялівки та безвідповідальності далеко не усім погано жити. Особливо непогано було номенклатурі. Тут безвідповідальність (прихована часто за ширмою „колективної відповідальності”), особливо у вищих ешелонах влади поєднувалась з дуже непоганим, порівняно з масами рівнем життя. Цей рівень взагалі будувався зовсім не на грошових засадах, а на практично безконтрольному використанні суспільного багатства. Для цього застосовувалась ціла палітра засобів – від умовно-державних квартир та дач, спеціального медичного обслуговування і навчання дітей та поїздок за кордон, до смішних цін в номенклатурних буфетах.
Тим, передусім з „ідейних комуністів”, хто хотів би продовження чи повторення зазначеного вище експерименту (таких, правда, все менше), треба нагадати, що ні Маркс, ні навіть Ленін, який і започаткував цей експеримент в Російській Імперії, теоретично не передбачали і важко сказати чи могли взагалі передбачити розвиток подій після захоплення влади більшовиками в 1917 році. Щодо Леніна, то хоча він і спробував це зробити, але дехто допускає, що, започаткувавши НЕП, а особливо перед відходом у потойбічний світ, він почав сумніватися у правильності вибраного шляху, чим і викликаний його останній лист ЦК, та вдіяти уже нічого не міг.
Сьогодні принаймні очевидно, що засоби які застосовувались для встановлення і підтримання „нового ладу” більшовиками – широкомасштабні репресії, насилля над людьми (включно з голодомором), освячені зокрема й Леніним, призвели до наслідків, які з самого початку явно суперечили не тільки задекларованим цілям, але й самій ідеї людяності та милосердя у стосунках між людьми. А саме про них у свій час писав тоді ще молодий Маркс і так любили говорити „ідейні комуністи”.
Коли виправдовують ці засоби вимушеною жорстокістю, обумовленою опором старої буржуазної системи і зовнішніми чинниками, то мабуть на це і можна було б зважити, забувши про сентенції Ф.М. Достоєвського про „сльозу дитини”. Але масштаби сліз і крові просто вражають! І це, очевидно, найфундаментальніша причина безумовного провалу цього широкомасштабного соціального експерименту, який проводився і сьогодні продовжує проводитись у деяких країнах функціонерами від номенклатури. Якось дуже погано цей урок засвоюється і нашими можновладцями.
Підкреслимо ще раз, що коли ми говоримо, скажімо про номенклатуру чи олігархів, то йдеться саме про суспільні явище, а не просто про якусь групу людей, яку можна формально об’єднати за зовнішніми ознаками. Тільки так можна зрозуміти як пов’язана колишня „номенклатура” з „сучасною олігархією”. А це означає, по-перше, що персоналії нас цікавлять в останню чергу – тільки як приклади. А по-друге – що мільйонні маси людей, які іменуються народом (з його національними особливостями) це таке саме суспільне явище. А тому народ не тільки протистоїть і номенклатурі, і олігархії, а й певним чином, у своїй масі, обумовлює їх національні та інші особливості, будучи постачальником саме таких, тобто своїх власних олігархів та владної еліти.
Жанр соціально-політичної публіцистики не дозволяє зупинятися на тому, що соціологи називають „емпіричними референтами” номенклатури чи олігархії, а тим більше на теоретичних засадах їх виникнення та існування.
Порівнявши соціалізм з експериментом, який дехто й тепер не проти, уже „правильно”, повторити, зазначимо, що тільки незнання, зокрема економічної історії „Союзу”, може спонукати до цього. Приміром, актуальні для сьогодення постійні крайнощі коливання між централізацією і децентралізацією там були звичайною практикою спроб налагодження хоча б якісь економічних стосунків. Намагання усе централізувати супроводжувалась сплесками репресій (далеко не тільки політичних), спроби ж піти іншим шляхом, децентралізації, оберталися втратою керованості, анархією, утворенням регіональних вотчин. Ми досі пожинаємо не тільки плоди цього експериментаторства, але й спроб його повторення.
Результатом цих експериментів завжди був економічний хаос і катастрофічне падіння економіки, що не йде ні у яке порівняння з періодичними кризами капіталістичної (ринкової) системи, які також не так легко приборкати. Але „соціалізм” розвалюється через втрату важелів керування суспільними процесами не всупереч, а якраз завдяки здавалося б тотально централізованій і повністю регульованій економіці.
Ця „соціалістична економіка” виявилась неконкурентною передусім в умовах мирного змагання з ринковою економікою. Не зважаючи на „холодну війну” і багато в чому завдяки їй, так званий „розвинутий соціалізм” поступово і неухильно програвав. Масштабний соціальний експеримент виявився провальним, передусім економічно. І першою це почала розуміти саме радянська еліта, тобто номенклатура, яка була і результатом експерименту і його головною „дійовою особою” та „режисером”. Гарячкові спроби „союзної номенклатури” врятувати ситуацію закінчились, як відомо, так званою „перебудовою” і крахом „Союзу” разом з „соціалізмом”. А що ж еліта, частиною якої сьогодні стали так звані олігархи?
Олігархи – нові дійові особи на сцені новітньої історії.
Навіть вже дуже терплячий читач, мабуть стомився, запитуючи: „Звідки ж вони взялись – наші олігархи?” Складність розуміння процесу їх появи у тому, що порівняння розвитку суспільства з природними процесами і тим, що роблять у своїх лабораторіях дослідники природи, має певну межу, тобто не означає тотожності цих явищ. Треба побачити ще й їх відмінність, яка полягає в тому, що окрім стихійних сил у суспільстві діють свідомі (хоча й далеко не повною мірою) свого місця в системі стосунків з іншими людьми, актори. До того ж кожен з них ще й намагається бути режисером, хоча б своєї долі, що, зрозуміло, далеко не завжди вдається.
Таким актором і водночас режисером соціалізму далеко не з „людським обличчям” і стала номенклатура. Погодившись з цим не важко погодитись і з думкою, що якраз колишня номенклатура при владі, інколи, правда з дуже молодими, зрозуміло саме людськими обличчями, якраз і породжує явище, що сьогодні іменують „олігархічним капіталізмом”.
Після певної розгубленості на початку 90-х, у різних країнах по-різному, той суспільний прошарок чи еліта, яку було названо „номенклатурою”, спробував взяти реванш і на хвилі демократизації фактично зберіг владу. Вимушено дозволивши капіталізм, як колись Ленін НЕП, номенклатура фактично пішла шляхом найменшого опору за рецептом комсомольських ватажків: „Якщо не можеш запобігти якомусь неподобству, то спробуй його очолити”. І вона таки очолила розвал „соціалізму” або зворотний перехід від „соціалізму” назад до „капіталізму”
Але ж капіталізм передбачає не тільки формальний дозвіл приватної власності і законодавче закріплення свободи приватного підприємництва. Потрібні хоча б мінімальні умови для більш менш справедливої конкуренції та відповідне соціально-економічне та політичне середовище. Та у 90-ті ні від звичок капіталізму, ні від нього самого (на відміну від часів вдалого „НЕПу”) нічого не залишилось окрім, як тепер кажуть, „совка”. Тому, якщо проти першого (роздержавлення) не було особливої протидії з боку „номенклатурної системи кабінетів” – номенклатура була і фактично залишалась розпорядником соціалістичної держави, разом з усіма основними засобами виробництва (як і писали Джилас з Воссленським). А от з другим – свободою приватного підприємництва та створенням умов для нього, виникли зрозумілі проблеми, які й досі, приміром в Україні, не вирішені.
Згадаємо, що номенклатура (як і вважали Джилас з Восленським) навчилась майстерно паразитувати саме на державній власності. Тому в процесі її роздержавлення мусила б зійти з історичної арени, звільнивши місце новим менеджерам, політикам і державним службовцям. Мабуть на це, як на стихійний процес розраховували, а може й досі сподіваються ті, хто вірить у могутність „невидимої руки вільного ринку”, яка відрегулює усі соціальні процеси. І хоча на це, очевидно, також мабуть мають надію, виховані на звичках цього ринку західні політики та аналітики, усе пішло знову не за теорією – тепер всупереч ліберальній теорії вільного ринку. І тільки інколи хтось згадував про дуже жорсткий досвід „люстрації” у післявоєнній Німеччині.
Саме тут, начебто „нізвідки” на сцені і з’являються нові дієві особи, яких було названо „олігархами”. Їх поява дуже погано вписується у ліберальну концепцію вільного ринку передусім через швидкість, з якою відбувалася концентрація капіталу на пострадянському просторі. Її темпи просто вражають – начебто ми маємо справу з вибухом в хімічній чи, точніше – алхімічній, лабораторії, після невдалого експерименту. Такого ефекту через формальний „дозвіл” капіталізму здається ніхто не очікував, особливо ліберали.
Посміхалися лише так звані „комуністи” та різного роду „соціалісти”, точніше „діячі” з колишньої номенклатури, які сховалися за назвами відповідних політичних сил. З одного боку порвавши з комуністичними ідеями, а з іншого не спромігшись зрозуміти суть соціалістичної практики тих, хто у Європі мав таку ж назву, вони щиро раділи тому, що відбулося після формального дозволу капіталізму, розділившись на два крила – націоналістичне та інтернаціоналістичне. Перші погоджувались з відцентровими процесами (розпадом „Союзу”), інші стояли за повернення до централізації. Але ті й інші дуже боялись прозо регульованого ринку й уникали дій, які б йому сприяли.
Раптова поява скоробагатьків, деяких з мільярдними статками, стала найкращою агітацією широких мас за повернення не тільки до соціалізму, але й до „Союзу”. Особливо старалися політичні спекулянти в Україні. Не без допомоги пропаганди найближчого сусіда, вони докладали тетанічних зусиль, щоб пов’язати у масовій свідомості українську незалежність (обзиваючи її „безперспективним проектом”) саме з процесом відновлення начебто „стихії ринку”.
І лише те, що Росія за кількістю скоробагатьків перевершила в рази Україну та просто здоровий глузд народу помножений на віковічне прагнення бачити Україну „не Росією”, убезпечив від того, щоб у президентське крісло сів так званий „комуніст-інтернаціоналіст”. Утім, це не завадило сісти у це крісло „червоному директору” під гаслом „Україна – не Росія” – блискучий політтехнологічний хід номенклатури. А відповідні фракції (так званих „соціалістів” та „комуністів”) в парламенті довго ще зберігали непогані позиції. В Росії до сьогодні, зокрема на хвилі шовінізму, який культивувався там через вміле пов’язування „гебістською (що вже перевершила Гебілісівську) пропагандою” процесів роздержавлення з втратою територій колишніх республік Союзу. Причому номенклатуру ніяк не хвилювало, що такий пропагандистський трюк є калькою нацистської пропаганди після поразки Німеччини у Першій світовій війні.
Що ж це за вибуховий процес, що відбувався (і відбувається досі), знову-таки начебто, „стихійно”? Він має свою логіку і вже ніяк емоційно не забарвлену офіційну назву – „приватизація”. Але, знову таки, і це слово, і пов’язаний з ним соціальний процес може мати дуже різний смисл. Багато хто (дехто мабуть свідомо) не звертає уваги на нюанси відмінності власне приватизації (набуття тим, що стає власністю, поіменованої юридичної чи фізичної особи, відповідальної за цю власність) і роздержавлення, як процесу втрати державою функції управління цією власністю. Не вдаючись у деталі, зауважимо, що це різні аспекти одного процесу, які можуть не збігатися.
Тобто, роздержавлення може і не досягати (або досягати лише частково) мети – приватизації – набуття приватного (завжди відповідального) власника! Це коли втрачається контроль, але не наступає прозора відповідальність, а власник є лише умовним. Приміром, коли формально державні підприємства, втрачаючи контроль з боку держави, фактично перестають бути державними, а стають вотчинами „начальства” чи приватних структур, що їх обсідають і на них паразитують. Тому, схожі дії західних політиків, які називаються „націоналізацією” і „денаціоналізацією”, ніяк не тотожні тому, що було зроблено більшовиками після 1917 і робиться режисерами від номенклатури з 1991 року до сьогодні.
Пробуючи згорнути „соціалістичний експеримент”, номенклатура, як дієва особа і режисер, швиденько змінивши по ходу постановки історичної п’єси декорації, не змінила ні акторів, ні сюжетної її лінії. Точніше, вона таки ввела ще одного персонажа-посередника між собою і народом. Його, цього посередника і було названо „олігархом”, за аналогією з Давньою Грецією, де зрозуміло, власне номенклатури не було.
Цей посередник фактично був лише видимою, хоча і дуже важливою ланкою цілої мережі опосереднень номенклатури і народу. Зокрема, відволікаючи від неї увагу публіки, перетворюючи історичну драму у часто трагікомічний детектив. Хоча, зважаючи на те, що вдалось так майстерно заплутати молодих та амбітних ліберальних „реформаторів”, фокус з олігархами виявився вдалим.
Ці „реформатори” так і не помітили, що соціально-історичне дійство, про яке йдеться не мало і не має практично нічого спільного з логікою дій, приміром, консерваторів в процесі денаціоналізації і продовжували виконувати роль гвинтиків у системі номенклатурних кабінетів, викликаючи на себе вогонь критики, разом, згодом з олігархами, яких якраз і породили своїми діями, оскільки були часткою цієї, „номенклатурної системи”. А найбільш принципові з них, поплатилися життям, як, приміром, і Б. Нємцов в Росії.
Наголосимо ще раз, що процес роздержавлення (ніякої не приватизації) у нас набув не тільки неявного анти-ліберального характеру, але й явного ати-консервативного характеру. Врешті став процесом перетворень, не схожим ні на ті, до яких вдаються консерватори прийшовши до влади (на противагу соціалістам), ні тим більше на ліберальні реформи. Попри усю видимість повернення до стихії ринку, цей процес на пострадянському просторі вилився у вже дуже специфічну форму, а саме – форму „номенклатурної приватизації” (точніше, роздержавлення) або просто „номенклатурного деребану”, в результаті якого і з’явилися сучасні олігархи.
Не даремно в народі, зважаючи на специфіку цього процесу, його охрестили „прихватизацією” – процесом „клептократичним” – анти-консервативним і водночас анти-ліберальним за своєю суттю. Менш образно цей процес роздержавлення можна трактувати як процес, що проходить, хоча зовні і стихійно, але позаочі через систему кабінетів державних чиновників і законодавців. Тобто фактично приватизації, а значить і концентрації капіталу практично і не відбувалося. Йшлося про банальну роздачу власності „своїм людям” через номенклатурну („совкову”) систему кабінетів.
Наголосимо, кабінетів не окремих, а певну їх систему, яка залишилась від „совка” і була розрахована на обслуговування командно-адміністративної, централізованої і вкрай неефективної економіки, яку ніхто і не думав реформувати, продовжуючи паразитувати на ній. Тому її розвал був неминучим, оскільки логіка номенклатурного роздержавлення не враховує нічого окрім інтересів самої номенклатури. Ця логіка є характерною як для кабінетів найвищих ешелонів влади (Адміністрації Президента та Верховної Ради), так і усієї так званої її „вертикалі”.
Найбільш зручною для цієї системи була і є, за умови формального дозволу капіталізму, саме олігархічна система. Тобто система соціально-економічних та політичних стосунків, коли власність і влада сконцентровані, нехай вже не в одних руках, але хоча б у якомога меншій кількості рук – по різному юридично оформлених часто умовних, так званих, „власників”. Так в цій „Системі” „номенклатурних кабінетів” зручніше керувати, пристосувавшись до декількох монополій замість однієї – державної. З іншого боку, пристосовуючи до себе усю економічну систему – так легше керувати. Тому їм як кістка в горлі середній і особливо малий бізнес, якими з цих кабінетів не дуже той й покеруєш.
Але це тільки вершина айсбергу та узагальнена схема того дійства, яке розігрувалось на теренах колишнього Союзу та, тільки частково, усього „соціалістичного табору”. Сюжетні лінії досить суттєво відрізнялися в різних країнах, які утворилися на руїнах СРСР. Особливості обумовлювались досвідом народу і еліти (номенклатури) – досвідом їх існування в умовах патерналізму держави і особливостями тих громадянських і суспільних, зокрема й національних процесів, що відбувалися. Тобто, зокрема й завжди дещо особливими системами кабінетів у різних країнах й у різних народів, через яку керувала і ділила надбання народу номенклатура з національними особливостями.
Розпад „Союзу” був викликаний саме цими особливостями національних номенклатурних еліт, які намагалися використати децентралізацію у формі утворення національних держав і роздержавлення для збереження своєї влади. Це інколи вдавалося, інколи не дуже – у різних країнах по-різному. Але безумовно вдалося в Україні, а особливо в Росії. Трохи набравшись сили номенклатура обох країн (в Україні тільки її частина) наважилась навіть на зміну вектору розвитку – з відцентрового на доцентровий, відмовившись врешті від проголошеного „європейського вибору”. Логіка тут очевидна – чим більший організм, тим легше на ньому паразитувати. Й позірний „націоналізм” „легко перетворюється” знову на так само позірний „інтернаціоналізм”, як і навпаки. Але, як в ще одному відомому фільмі – вийшла заминка – народ до таких коливань „лінії партії номенклатури” пристосовуватись не став. Ось вам і „Український Майдан”!
Основа ж усіх сюжетних ліній – спроба номенклатури не просто зберегти свою владу, а використати її для свого блага. Логіка її дій нагадувала логіку дій ображеної дитини – ви (народ) не дали нам побудувати для вас, хоча і вашими ж зусиллями, „соціалістично-комуністичний рай”, так отримуйте „капіталістичне пекло” – ви ж цього хотіли! А капіталізм – це приватна власність… Але ж ніде не сказано чия! Вони ж не знали і не хотіли знати Маркса, який вважав, що власність це не будинки і гроші, а стосунки між людьми!
Тому, якщо комусь колись державна „власність” і повинна потрапити, тобто (як кажуть ті ж ліберали) до приватних рук, то чому, це не можуть бути руки якщо і не мої (хоча б тому, що я не здатен нею ефективно розпоряджатись), то руки мого друга, кума, а ще краще близького родича – нехай експериментує і відповідає за свої експерименти. Головне, це повинні бути руки, з яких можна навзаєм отримати своє. Отримати через схеми (в ідеалі добре замасковані юристами), які хтось там називає корупційними, а фактично тими, які зберігають здавалося б „соціальну справедливість” – насильно не віднімати у того, у кого ця власність і влада фактично була – у номенклатури.
Номенклатура, на відміну від більшовиків-революціонерів, що її породили, за повну, суцільну легітимність! Точніше її видимість. Логіка – відвести від себе відповідальність і перекласти її на народ (на всяк випадок) і суди, яких не може бути за визначенням там, де панує „телефонне право”.
Ці свої – номенклатурні право і правда – стають моральним виправданням появи олігархів, що виконали в умовах відновлення ринкових (грошових), хоча часто і умовних стосунків, функцію гаманців і колишньої і нової, відтвореної вже самими олігархами, номенклатури – тих, хто консервуючи совкову систему кабінетів, продовжує паразитувати на державі. Саме так „гаманцем путінських можновладців” і назвали автори фільму найближче до російського президента коло олігархів з широковідомого вже кооперативу „Озеро”. Звикла паразитувати на державній власності, саме через посередників, олігархів номенклатура і пристосуватись до процесу її роздержавлення.
Таким чином, за дуже непривабливим образом олігарха, достатки якого опиняються вимушено у світлі списку „Форбс”, тирчать вуха „совєтської” номенклатурної системи кабінетів. Тобто звички і тіньові, включно з власне корупційними, достатки колишньої і вже нової, відтворюваної за допомогою самих олігархів, таки „невмирущої номенклатури”. Можна сподіватись, поки що. Саме на це трагічно не звернули увагу сили правої російської опозиції. Не надавши особливого значення виникненю „путінізму” – ідеології сучасної вже „нової номенклатури”, як правило вихідців з другого і третього ешелону колишньої „совєтської” номенклатури.
Тобто, не надали значення тому, що мають справу не безпосередньо з „новими олігархами” (наче в давній Греції), а зі старою системою стосунків вже „номенклатурно-олігархічних кабінетів”, що продовжують паразитувати на державі, як інституції, перетворюючи її на антинародну і антисоціальну, всупереч публічній демагогічній риториці. Простіше кажучи, олігарх, який зразу впадає в око, якого помічають і проти якого починають боротися, це той хто вимушено чи ні, але використовується номенклатурою і сам використовує номенклатуру у подорожі на державній або наполовину приватній машині (гібриді) у власний, особистий комунізм, позбавившись від баласту – народу.
У цьому суть „путінізму” як ідеології. Хто кого тут „підвозить” номенклатура олігархів чи олігархи номенклатуру значення вже не має. Буває і так і так. Тобто, за кермом державної чи наполовину-приватної машини можуть сидіти і самі олігархи і їх номенклатурні візаві, вони врешті можуть мінятися місцями і суміщати ці місця в соціальній структурі. Головне, щоб водієм не став „невдячний” народ, який так і не вдалось ощасливити казкою, а фактично казармою „комуністичного раю” і поки що не вдається повною мірою налякати реальним „капіталістичним пеклом” з його олігархами.
Рай придумали комуністи, а пекло – ліберали, яких путіністи презирливо іменують „ліберастами”. Але ті й інші лише прикриття становлення, вистражданої довгими роками і мільйонами життів радянських людей, „системи кабінетів”, яку було перенесено з совка у „капіталізм”, що зробило його ще гіршим за „соціалізм”, який і сам не відрізнявся „людським обличчям”. Цей „капіталізм”, точніше те, у що його перетворили номенклатурні експериментатори, у широких мас не може не викликати ностальгію за „соціалізмом”. А в Україні бажання вже третього за ліком Майдану.
І тут від особистостей і багато і мало що залежить. Попадаючи у згадану вище „систему кабінетів”, навіть молода людина з „Оксфордом” чи „Гарвардом” за плечима, а відповідно і декількома мовами повинна відчувати такий тиск, що заставляє її або бігти від неї як чорт від ладану, зокрема й за кордон, або пристосовуватись до її законів, перетворюючись у славнозвісний „гвинтик” (за Євтушенко) цієї „Системи”.
Олігархи просто її використовують імітуючи бізнес, а номенклатурно налаштовані управлінці, імітуючи реформи. І хоча у них є „виправдання” – не вони її створювали, не їм її ламати – ці виправдання не міняють суті проблеми: пов’язаності номенклатури та олігархату, їх взаємозалежності. Того, що вони взаємо-відтворюють в цій „Системі” один одного на радість собі та давно безідейним „комуністам”, забезпечуючи їм хлібне місце в політичній структурі суспільства.
Саме проти цієї „Системи” виходять мільйонні маси людей на Майдани і часто не бачать, що на їх сцені опиняються представники цієї самої „парочки”, котрі, інколи навіть ризикуючи життям, не без натхнення намагаються перебрати на себе роль, якщо й не месії, то хоча б „пересічного народного” лідера, зокрема переводячи стрілки невдоволення народних мас то на лібералів, то на олігархів, то на бюрократію – необхідну складову будь якої державної машини. Боротьба з останньою руйнує державу. Якщо ця держава Україна, то це тільки на руку путінським посіпакам.
Таїна суспільного явища або феномен гібридної війни Росії проти України.
Цими попередженнями можна було завершити, якби не війна названа „гібридною”, тобто такою, яку веде нелюдська, бездушна „Система”, використовуючи людей як „гарматне м’ясо”. А фактично веде російська номенклатура разом з олігархами проти України, народ якої пробує покінчити з цією „Системою” у себе. Втягнувши у цю війну росіян і українців (і мова тут взагалі нідочого), яким тепер вже мабуть ніколи не бути навіть названими братами „російська еліта” дійсно захищається. Оскільки Україна, хоча й зі своєю номенклатурою і своїми олігархами, але прагне вирватись зі смертельних для неї обіймів дійсно старшого, але саме „номенклатурного брата”. Старшого тому, що „союзна номенклатура” багато в чому наступниця російського чиновництва – згадаємо М. В. Гоголя і хоча б „Сон” Т. Г. Шевченка .
На відміну від українських, російські номенклатура і олігархат для збереження „Системи” пішли на використання не тільки війська, але передусім чекістів проти незалежності України. Тобто таємного загону „союзної номенклатури”, у витоків якої стояли і Ленін і Сталін – дійсно „дуже успішний номенклатурний менеджер”, який використав і примножив „досягнення” царської охранки Російської імперії, перетворивши спецслужби у знаряддя збереження влади номенклатури.
Функцією спецслужб завжди було збереження порядку не тільки в суспільстві, але у власних лавах правлячої еліти, що досягалося різними засобами в різні часи, зокрема й репресіями щодо своїх. Бездушна „Система” не розрізняє своїх і чужих, коли це загрожує їй самій. Вона „тупо” виконує роль збереження влади „номенклатури” як у середині країни, так і виконує роль просування її інтересів за кордоном (Читаймо ще одного дисидента під псевдонімом „Суворов”). Цю саму роль російські спецслужби продовжують виконувати і сьогодні, з тією тільки різницею, що ще однією їх функцією стало збереження балансу інтересів „нової номенклатури” та їх гаманців – „олігархів”.
Безумовно, предметом особистої „гордості”, скажімо російського президента очевидно може бути роль посередника між російським народом, номенклатурою та олігархами, за що, як він безумовно вважає йому і цей народ, і еліта (олігархи з номенклатурою) повинні бути вдячними. Тому без сумніву „з чистою совістю” він посилає на смерть тисячі людей, отримуючи за це не тільки моральне задоволення. І „справедливим” такий стан речей вважає, очевидно (поки що вважає) не тільки російська еліта, але й народ, який ой як боїться потрясінь, не хоче війни, виштовхуючи її стараннями нових номенклатурних вождів, поки що за межі Росії – зараз в Україну і Сирію.
Тому, розв’язавши війну в Україні за допомогою частини олігархів і номенклатури „українського розливу”, пересічному росіянину з такою наполегливістю з усіх телеекранів і демонструють що буде, якщо усунути від влади теперішню еліту. Використовуючи демократичні інститути багатопартійності (увесь партійний спектр – від лівих до правих), зокрема фальшиві пропагандистські псевдо-лозунги боротьби з націоналізмом, а з іншого боку провокуючи той самий радикальний націоналізм (і не тільки в Росії), Росія веде широкомасштабну гібридну війну з Україною, невід’ємною частиною якої є пропаганда.
Публічна роль тримання балансу інтересів „нової номенклатури” і олігархів в середині країни і просування їх інтересів назовні, потребуючи неабиякої фантазії від кремлівської верхівки, очевидно таки подобається народу Російської Федерації, що підтверджують неймовірні рейтинги (може й не намальовані) російського „правлячого класу”, лише вершиною піраміди якого є російський президент. Очевидно, крах українського „президента-втікача” (колишнього пересічного „зека”) був пов’язаний не в останню чергу з його нездатністю виконувати роль, яку поки що вдало виконував російський президент – багато більш підготовлений для неї колишній „гебіст”, який знає найбільш болючі місця Заходу і тисне на них.
У цьому зв’язку треба також пам’ятати, що в „Систему”, породжену номенклатурним роздержавленням входять не тільки „великі олігархи”, а й сотні та тисячі менш помітних людей, які отримували власність і певний достаток завдяки саме такому характеру процесу „приватизації”. Людей не тільки у владі і при владі, але й у бізнесі, які просто не можуть або нездатні ним займатися не паразитуючи на державі. Тому так натужно ідуть реформи.
Тому і в Росії, і у нас „номенклатурно-олігархічна” (у нас скоріше, завдяки двом Майданам вже „олігархічно-номенклатурна”) система чинить опір, народжуючи „нову номенклатуру” при владі. Тобто людей з номенклатурним мисленням, оскільки владу їм дали олігархи, виплекані номенклатурою. Оскільки злітали вони на елітарну вершину часто саме через „номенклатурні канали” – специфічні соціальні ліфти паразитуючи на державному механізмі. Зокрема і зі сцен Майданів.
З іншого боку „бізнес”, особливо великий поки що буває також лише умовним. Це коли власники і менеджери засобів виробництва без вміння, а часто і бажання або можливості займатися приватним підприємництвом, через номенклатурне державне управління, вимушені цим займатися. Вимушені тому, що їх номенклатурним соціальним ліфтом (через кабінет можновладця-добродія), якось винесло на соціальну сходинку, на яку вони може й не прагнули вибиратися, якби це потребувало від них самих хоч якихось зусиль.
І ми вже бачимо, як ця вже „нова”, за суттю „олігархічна номенклатура”, починає знову, слідуючи заповідям „старої”, переводити стрілки критики або на тих самих олігархів (викликаючи їх зрозуміле обурення з цього приводу) або знову на лібералів, або на „бюрократію”. Остання є дійсно поживним середовищем для номенклатурного насіння, яким продовжує засівати бюрократичний гумус олігархат. Так народжуються нові „номенклатурно-олігархічні обличчя” і „схеми”, продовжуючи паразитувати не тільки на державному апараті, але й на так званому „номенклатурному псевдо-бізнесі”.
Скільки ще циклів взаємо-породження номенклатури та олігархії нас чекає сказати важко. Намагаючись сприяти поновленню ще одного циклу, російська номенклатура провокує в Україні третій Майдан, який, за її розрахунками зруйнує і саму Державу, показавши не тільки українцям, але й росіянам, неспроможність без номенклатури керувати країною.
Тому завжди дуже підозріло виглядають популістські наїзди політиків на бюрократію (чиновництво) та олігархів. Такі наїзди можуть означати часто, що ці політики, будучи плоть від плоті цієї „Системи”, не бажаючи або будучи нездатні її зламати, просто прагнуть зайняти у ній якомога краще місце, перезапустивши цикл взаємо-породження номенклатури та олігархату просто з новими обличчями, зокрема і молодими.
І хоча крах цієї, паразитарної „Системи”, неминучий і в часі обумовлений лише розмірами економіки та її характером, але вона живуча, як і будь яка паразитарна система. У цій „Системі” найбільш здібні і авантюрні люди, стаючи найпомітнішими олігархами, без державної влади не можуть у більш менш законній конкурентній боротьбі зберігати отриману „на шару” власність і тому бояться європейської інтеграції. Не тільки тому, що не мають відповідних знань а часто і хисту – своїх дітей вони вже давно навчають у „гарвардах„ та „оксфордах”. Просто вони тільки і можуть саме у цій „Системі” нарощувати свій статок.
Тому навіть на словах бажаючи реформувати цю „Систему”, вони продовжують „номенклатурно-олігархічні” ігри. Хоча, з іншого боку, Європа і Америка це єдина можливість не просто легалізувати, але й примножити їх доходи, набуті від „номенклатурної приватизації”. Це єдина можливість такої капіталізації активів, якої в системі закритого і умовного ринку досягти не можливо, що ми і спостерігаємо на прикладі Росії. Тому і така непослідовність серед олігархів у русі до Європи – вони і прагнуть і бояться цього руху. Хочуть легітимної, легальної власності і бояться процесу саме європейської легалізації.
Очевидно, що „Система” про яку йдеться (номенклатурно-олігархічна чи олігархічно-номенклатурна) не може не бути основана на тотальній корупції влади і пародії на бізнес. І тільки розірвавши коло – зв’язок між владою (такою владою) і бізнесом (таким „бізнесом”), можна сподіватись подолати тотальний характер корупції. Розрив цей, правда ще треба заповнити. Заповнити, з одного боку, державною службою (кваліфікованими бюрократами), а з іншого – соціально відповідальним бізнесом, який у змозі розвиватися у конкурентній боротьбі. Умови ж повинна була б створити та підтримувати соціальна держава на чолі з професійними політиками, які здатні конкурувати на виборах.
Пост-майданна Україна тільки стала на цей шлях. Стала в умовах війни з Росією – країною з термоядерним озброєнням, де колишня „номенклатура” і „ручний олігархат”, хоче сісти за стіл переговорів з Заходом на рівних, як колись це вдалося „Союзу”, точніше „союзній номенклатурі”. І не стільки для того, щоб відновити „Союз”, скільки щоб за столом переговорів перерозподілити сфери впливу, бажано на своїх умовах. Сісти і домовитись про умови, на яких ця, наполовину радянська „Система” (тобто, гібрид), може бути вбудована у Західний світ конкурентного ринку, оскільки може існувати в ньому тільки на особливих умовах – зі своїми судами, прокурорами і усією „правоохоронною системою”, що ніяк не вписується у цей цивілізований світ. Точно так як Росія хоче вбудуватися в тіло цього світу, так само вона хоче вбудувати в тіло України на своїх умовах і фактично окуповану нею частину Донбасу, продовжуючи там війну.
Домовитись вони хочуть про те, щоб їх хоча б не чіпали, сприймаючи, хоча б формально, за своїх – таких самих приватних підприємців-власників (бізнесменів), як і переважна більшість у цьому світі. Саме звідси авантюризм і нотки образи на Захід у поясненні своєї позиції російськими можновладцями та президентом. Вони підлаштовуються під Захід, мавпуючи його, усім своїм виглядом демонструючи – „Ми такі самі як ви!”. Тому так нещиро виглядає їх позірний патріотизм, коли вони живуть, лікуються і відпочивають на Заході, а „заробляють” гроші в країні, де панує пародія на „совок” – номенклатурно-олігархічна система, усі жахи якої відчувають на собі передусім мільйонні маси пересічного люду. Ці маси прагнуть або будь якими засобами потрапити до еліти або тікають на той самий Захід. Інколи, правда, вибирають шлях „кольорових революцій”, які так лякають номенклатуру.
Спираючись на залишки „номенклатури” та „олігархів”, в колишніх країнах „соціалістичного табору”, на „агентів впливу”, зокрема залишених ще „совком”, тобто сприятливе до них (часто штучно створене) корумповане чи просто маргінальне середовище, зокрема і Заходу, російська еліта хоче зберегти „Систему”, яка її породила і відтворює, зберегти будь якими засобами. І бажано не тільки у себе. Особливо в Україні, шантажуючи Світ „ядерним апокаліпсисом”.
Їх поплічники в Україні також не полишають спроб штовхнути нас в обійми „російського номенклатурного брата”. Тому місце України в цій боротьбі Світу проти Тьми (номенклатурно-олігархічної тьми) дійсно ключове. Утім постійне нагадування, що „Україна – це Європа” мало чим відрізняється від сентенції „Україна – не Росія”, якщо за цими словесними формулами не стоїть реальна повсякденна тяжка і водночас творча праця не тільки мільйонних мас людей, але й еліти, з яким шлейфом минулого вона б не була, якими б скелетами в шафах її не шантажували путіністи. Але щоб не боятись скелетів, теж потрібна неабияка мужність.
У зв’язку з цим виникає і більш філософське питання: „Чому „Систему”, про яку йшлося вище можна вважати саме темним боком, глухим кутом загальнолюдського цивілізаційного руху?” Але це тема вже іншого – соціально-філософського есе …
______________________________________________________________________________________
Джерела:
1.Перший олігарх Михайло Іванович Терещенко (1886-1956). Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся. К. – Ніка центр,2012.
2.Див., приміром, Сірко А.В. Первісне нагромадження капіталу – економічна основа спонтанного переділу суспільного багатства. Питання економіки.. В.В. Радченко. Первісне нагромадження та власність в економіці України. – Теоретичні та прикладні питання економіки. Випуск 21. 2010.
3.Джилас М. Лицо тоталитаризма. – М.: Из-во «Новости», 1922.
4.Восленский М. Номенклатура.- М.:Захаров,2005.
5.Див.,приміром: Шкаратан, О.И. Социальная стратификация России и Восточной Европы: сравнительный анализ. М.: Изд. Дом ГУ ВШЭ, 2006; Шкаратан, О.И. Социология неравенства. Теория и еальность. – М.: Изд. Дом Высшей школы экономики, а також матеріали за інтернет-адресою: http://crean.creosite.com.ua ; 2012.
6. Грей Джон. Поминки по просвещению: Политика и культура на закате современности. М., 2003.С.94.