Що відбувається у стосунках України з Росією.
(Погляд соціального теоретика)

Наївно сподіватися, що після порушення усіх мислимих і немислимих міжнародних домовленостей, гарячі голови в Росії не спробують скористається нагодою вже начебто „законно покарати агресора” з використанням усього арсеналу наявних у них засобів. Особливо з огляду на останню військову доктрину і войовничість російського бомонду. Навіть якщо ми маємо справу тільки з ядерним шантажем, як елементом політичного тиску, він допускає будь який варіант розвитку подій, включно, очевидно, з локальним застосуванням і ядерної зброї. І те що, приміром, з Грузією Росія розбиралася тільки звичайним озброєнням не дає ніяких гарантій що, зваживши на масштаби України і керуючись якимись своїми інтересами, Росія не спробує спровокувати ситуацію використання і цього – свого останнього аргументу „голого короля”. Тим більше, що нинішнє російське керівництво, як показали події на Донбасі, не дуже переймається наслідками своїх дій навіть щодо своїх громадян, тим більше щодо громадян України, називаючи їх при цьому „братами”. Не піддатись шантажу й залякуванню і в той же час не дати шансів агресору діяти у правовому полі – дуже не проста задача з багатьма невідомими.

Це – тільки один з аспектів бачення того що відбувається. Тобто здавалося б прості і зрозумілі на перший погляд речі виглядають далеко не такими очевидними, якщо розглянути їх в інших ракурсах, з інших позицій або ж в іншому контексті. Тому, щоб зрозуміти, що може штовхнути росіян на той чи той крок (навіть безглуздий), а тим більше щоб йому запобігти, треба спробувати розібратись далеко не тільки у геополітичних інтересах Росії, про що сьогодні так багато пишуть. Усі інтереси Росії прямо випливають з особливостей сьогоднішнього російського суспільства, інтересами якого вони якраз і є. Зрозуміло, що й інтереси України випливають з того, яким є сучасне українське суспільство.

Величезний вплив, скажімо, на те, що відбувається має фактор соціальної неоднорідності суспільств обох країн. Цей фактор практично не враховується, приміром, у загально доступній статистиці щодо суспільної думки. Так, аналізуючи рейтинги політичних лідерів, як правило, виходять лише з регіонального розподілу, та – у кращому випадку – розподілу за віковими та іншими демографічними ознаками. Інші параметри, приміром ті, що характеризують думку різних соціальних прошарків суспільства, не часто стають предметом спеціального аналізу. Обумовлено це, зокрема, й теоретичними проблемами. Однією з яких є проблема обґрунтування емпіричних маркерів виявлення самих цих прошарків.

З точки зору геополітичних реалій та міжнародного права не викликає, скажімо, сумніву, що сьогоднішні Україна і Росія – це дві незалежні держави. З іншого боку, також очевидно, що в Росії багато тих, хто взагалі намагається не визнавати існування такої держави як Україна, пробуючи довести, мабуть передусім собі, що це геополітичне непорозуміння. Хто вони? Нічого дивного, зрозуміло, немає в тому, що після розвалу СРСР на теренах колишнього Союзу залишилось немало людей, для яких це було не просто небажаною подією, а катастрофою, про що в Росії і було заявлено на вищому рівні. Саме вони визначають нинішню політику Росії і саме для них Україна – частина якоїсь „Великої Росії”. Чому такі погляди мають підтримку не тільки в російському, але й у частині українського суспільства? Відповісти на це питання неможливо, не розібравшись у структурі того і того суспільства.

Після Першої світової війни Польща також отримала незалежність, а Друга світова війна почалась саме з переділу Польщі. Сьогодні здавалося б схожа ситуація. Офіційна російська дипломатія і політики Росії намагаються балансувати на лезі визнання-невизнання легітимності навіть теперішньої влади у Києві, спробувавши у головах пересічних людей закріпити навіть відповідну назву – „хунта”. При цьому до України, на підставі дуже хиткого з правової точки зору аргументу (особливо після очевидно легітимних виборів нової влади) про наче б то здійснений в Україні „незаконний державний переворот”, висуваються жорсткі вимоги, як умови визнання Москвою легітимності української влади.

При цьому навіть використовується теза появи „іншої країни” в результаті подій на Майдані. В Україні другий „Майдан” називають „Революцією гідності”, а російські політики хочуть використати цю подію, перевівши проблему в юридичну площину міждержавних стосунків, у своїх інтересах. Начебто саме це, тобто „поява нової країни” виправдовує порушення безлічі міжнародних та міждержавних договорів. На цій підставі Росія хоче отримати і міжнародне визнання анексії Криму, і легітимізувати квазідержавні утворення на території України під назвами ЛНР, ДНР, чи Новоросія, і щоб Україна виконала ряд умов щодо її зовнішньої та внутрішньої політики. За сукупністю усе це фактично є вимогою, у кращому випадку, протекторату Росії над Україною. Тобто нав’язується альтернатива: оскільки після „державного перевороту” у вас „інша держава”, то забувши усі попередні домовленості вибирайте: або капітуляцію до рівня протекторату, або буде неоголошена чи оголошена самою ж Україною, війна. Звідки взялась така зухвалість у міжнародних стосунках і явно провокаційні вимоги, які безумовно мають підтримку у російському суспільстві? Чому?

Зрозуміло, що відбувається усе це під прикриттям масованої антиукраїнської пропаганди, та просування офіційної версії про начебто розв’язану „київською хунтою” „громадянську війну” всередині України. При цьому, не зважаючи ні на власні, а тим більше українські, людські, фінансово-економічні, політико-дипломатичні та інші втрати, Росія постійно пробує розширити межі як згаданих вище квазіутворень на території України, так і вимог щодо її внутрішньої та зовнішньої політики. Тримаючи Україну у постійній напрузі, створюючи хаос в країні та відволікаючи її від внутрішніх та зовнішніх і без того не простих проблем, Росія усе тугіше затягує вузол конфлікту. Тобто їй потрібен саме перманентний конфлікт. Навіщо і, головне кому?

Складається враження, що ми маємо справу з якоюсь дуже агресивною політико-дипломатичною та військово-економічною сумішшю, в якій важко знайти раціональний стрижень і яку стали іменувати „гібридною війною”. На міжнародній арені усе це виглядає як демонстрація з боку Росії якогось смертельно небезпечного трюку, коли заручником не прогнозованої ситуації стає усе людство. Якщо згадати ще й про постійні нагадування про „братерські” стосунки між народами України і Росії – створюється стійке відчуття абсурду.

І дійсно, дії Росії ніяк не вписуються в логіку, скажімо, простого захоплення нових територій, найперше зважаючи на її власні обшири і неможливість освоїти навіть їх. Навіщо? Кажуть про бажання використовувати для цього освоєння населення фактично окупованих територій України, як це і було протягом усієї історії Російської Імперії. Мабуть такі наміри і можна було б розглядати як мотиви згаданого вище військово-політичного трюкацтва, але хіба що з точки зору перспективи розчинення України як держави в Росії взагалі. На це навряд чи Росія може розраховувати, особливо після Майдану. Навіть з огляду на „найоптимістичніші” аналітичні прогнози відповідних підрозділів ФСБ про розчленування України, витік яких було очевидно спеціально організовано ще до початку останніх подій, Західна і хоча б частина Центральної України, за будь-яких умов залишаються у складі якоїсь більш-менш незалежної держави

Тому практично усі аналітики сходяться на тому, що дуже важко розумно пояснити і масштаби, і дійсні мотиви дій Російської Федерації щодо України та і світу в цілому, а тим більше гранично ризикований характер цих дій. Хоча сьогодні вже ясно, що маємо справу ми з підготовленою агресією, яку, що вже також зрозуміло, теперішня Росія ніколи не визнає як неспровоковану зі свого боку, відсікаючи усякі можливості розумного вирішення конфлікту в найближчій перспективі. А це означає, що Росія таким чином ставить під удар своє власне існування в нинішньому її стані і статусі. А точніше, Росія своїми ж дуже ризикованими діями якраз і показує бажання змінити цей статус. Не випадково питання „Чого хоче Росія?” постійно виноситься на шпальти засобів масової інформації, так і зависаючи у повітрі.

Що ж це за державне утворення і суспільство таке, котре, отримавши у спадок від СРСР термоядерну зброю, не визнаючи реалій і міжнародних домовленостей, готове її застосувати, а тим самим поставити себе і Світ на межу самознищення? І хоча здається, що створюється ситуація, дуже схожа на те, що відбувалось у ХХ ст. в часи так званої „холодної війни”, схожість ця оманлива. Тоді людство мало справу з балансуванням на межі термоядерної катастрофи не просто двох наддержав і різних соціально-політичних блоків, а й суспільств з різним і навіть протилежним ставленням, передусім, до основних соціальний інститутів. Найперше, інституту приватної власності. Здавалося б, що це малозначуща деталь, але саме вона створює ілюзію, що сьогоднішня Росія начебто прямо не загрожує Заходу в тому, що стосується її базових цінностей, як це було у протистоянні з СРСР.

Сьогодні начебто йдеться про намагання протиставити себе Світу (принаймні дуже великій і потужній його частині), хоча й не дуже потужного економічно, але великого за площею та кількістю населення та дуже амбітного державного і соціально-політичного утворення, яке, маючи ядерну зброю, принаймні декларує те саме ставлення до інституту власності. Це зовсім інша ситуація ніж в часи, коли тільки виникала ідея нерозповсюдження ядерної зброї у біполярному світі. Сьогодні, здавалося б, небезпека збройного конфлікту на ґрунті насильницької підтримки ідей соціалізму і комунізму відпадає.

Простий біполярний світ пішов у небуття, а одна з ядерних держав, декларуючи повагу до власності і свободи, висуваючи як аргумент ядерну зброю, не просто анексує чужу територію, а і власність країни (та її громадян), що позбавилась від третього в світі ядерного потенціалу під гарантії цієї самої ядерної держави?! Такого ніхто не очікував. Причому, складається враження, що саме на несподіваність і був розрахунок. До того ж, ситуація спеціально заводиться у глухий кут, що фактично імітує щось дуже схоже на Карибську кризу часів „холодної війни”.

Тому чи не найбільш популярним геополітичним поясненням нинішніх подій навколо Російсько-Українських взаємин стало те, що сучасна Росія якраз і прагне відновити статус наддержави, поглинувши Україну, без якої зробити це вона не може. Те, що такі наміри є популярними серед росіян і навіть певної, дуже правда невеликої, як на сьогодні (не в останню чергу стараннями самої Росії), частини українців, теж очевидно. Ностальгія по СРСР не просто підтримується правлячою елітою Росії (а до недавнього часу й України), а й широко, масштабно та постійно культивується у російському суспільстві. Саме на це спрямована уся заново відтворена на надприбутки з „газо-нафто” доларів пропагандистська машина Російської Федерації. Але навіщо усе це тій самій російській еліті, у чому тут її інтерес, яких вона хоче досягти результатів? Якщо це робиться через „загрози” з боку НАТО, як про це говорять (те саме, нагадаємо, говорили і в часи СРСР, виправдовуючи війну в Афганістані), то результат дій, за допомогою яких цього хочуть уникнути, з очевидністю веде до протилежних результатів – НАТО навпаки ще більше наближається до кордонів Росії. Дуже схоже на те, що тих, хто усе це влаштував, реально менш за все хвилює „натівська загроза”. Навпаки, пряма конфронтація з НАТО виглядає як бажана.

Очевидно також, що скажімо, і згадана пропагандистська машина, як і усі ідеологеми, пов’язані з „руським миром” (за „совка” цього і близько не було), створювались вже після розпаду Союзу, але задовго до анексії Криму і вторгнення у Донбас. Тому окрім висновку, що ця анексія і це вторгнення були підготовлені, виникає думка про гранично авантюрні, а тому і дуже ризиковані щодо способу реалізації наміри, котрі з’явилися вже після розвалу Союзу. Слідом напрошується висновок про те, що план розвалу України є тільки частиною більш загальної політичної лінії. Що навіть мотив помсти за провал політики втягнення України у свою орбіту на противагу її європейському вибору, тільки зовнішній вияв якихось прихованих мотивів. І хоча в усе це багато хто щиро вірить, за більшістю пояснень, як і за алегорією про „російського ведмедя”, якому хтось там хоче „обламати кігті”, мабуть що приховуються наміри і бажання, які ті, хто їх має, не дуже то й усвідомлюють.

А тоді слушно виникає питання про ці приховані навіть від себе наміри і бажання, що, зауважимо, мало стикуються між собою. Кричуща суперечність тут очевидна: навчати своїх дітей на Заході, там же лікуватись і відпочивати, а головне – зберігати там свої капітали, як робить це російський правлячий клас, і, разом з тим, намагатися протиставити себе усьому цьому „цивілізованому світу” через війну з „братами” – це здається вже за межами здорового глузду. Невже таки заради повернення міфічної „величі” Росії? Щось це не дуже вкладається в якусь зрозумілу логіку поведінки. В можливість такої політико-економічної шизофренії ніяк не можуть повірити ні західні лідери, ні аналітики, вже мабуть безнадійно сподіваючись на дієвість все нових і нових, особливо персональних, санкцій. Політика санкцій якщо і є дієвою, то якраз найменше щодо особистих, здавалося б інтересів російського бомонду. Що це за еліта така, котра устами свого лідера заперечує саме своє існування (згадаємо дуже дивну відповідь Путіна на питання про його найближче оточення, тобто російську еліту, в останньому у 2014 році спілкуванні з пресою) і, в той же час хоче, поставивши на вуха увесь світ, домогтися для себе якоїсь преференції?

Коли говорять про російську чи будь яку іншу еліту, то усім (окрім хіба що неї самої) зрозуміло, що йдеться про певний, доволі тонкий соціальний прошарок, зокрема і російського суспільства, який зосередив у себе в руках основні важелі управління державною машиною через владні повноваження і власність на основні засоби виробництва. Саме цей прошарок фактично повинен був би нести відповідальність за усе, що діється у тій самій Росії. Включно з розв’язанням війни з Україною, заради спроби (не факт, що обов’язково вдалої) стати ще одним світовим геополітичним центром впливу. Зрозуміле бажання уникнути тут відповідальності, але не зрозуміло, навіщо при цьому ризикувати існуванням своєї країни як цілісної незалежної держави, а значить і своїм!?

Якими мотивами можна керуватися у такій грі ва-банк? Чому ця гра стала потрібна саме зараз і саме цій, безперечно, – дуже вже дивній еліті?! Мабуть вона вважає ризик розвалу країни меншим, ніж загрози власному існуванню в умовах стабільності. Знову таки, тут розрахунок на боязнь Заходу, що термоядерна зброя може потрапити у не зрозуміло чиї руки, що явно не в його інтересах. Згадаємо як підозріло спершу поставились, скажімо США, до розвалу Союзу в умовах, коли там почалися реформи і, серед них, реформа стосунків власності. Тому не випадкові з боку Росії постійні спроби демонстрації (не завжди правда вдалі, особливо у зв’язку з Кримом) відсутності загроз щодо засадничих західних інституцій, найперше – інституту власності. Може цим, зокрема, і пояснюється в цілому квола, як з нашої точки зору, реакція Заходу на події в Україні. Очевидно, що і на це був розрахунок, який хоча і виправдався, то тільки частково. Але наявність таких розрахунків тільки підкреслює авантюрність самих дій.

Пояснювати усе це парадоксами становлення самої російської нації, а значить і її еліти чи навіть таїною „загадкової російської душі” зрозуміло можна і мабуть було б правильно, якщо б не бачити усе це з середини. Для кого завгодно усе, що відбувається у російському суспільстві можна було б пояснити прагненням росіян до „величі” Росії, та тільки не для українців. Вони самі ой як доклалися і до цієї „величі” і більше того, мають таку саму еліту, на зміну якої самі зараз тільки сподіваються. Загадковими і парадоксальними росіяни можуть виглядати для усіх окрім тих, хто сам прилучився до створення монстрів під назвами Російська імперія і СРСР. Тому то, окрім українців, краще від інших їх розуміють, приміром, прибалти та поляки – найближчі географічно і навіть ментально, з огляду на перебування в одному – „соціалістичному таборі”. Що вже говорити про Грузію, по якій катком пройшлися ті самі монстри. Але чому тоді деякі державні діячі інших країн цього самого колишнього „табору” так мляво реагують на російську агресію проти України? Тобто очевидно, що не по кордонах цих країн, а в їх середині проходить межа більшого чи меншого розуміння дій Росії.

Принаймні зрозуміло, що фактично ті, кого називають елітою в Україні і Росії, як й в усіх колишніх республіках СРСР, це ментально одні і ті самі люди, принаймні зліплені з одного і того ж „совкового” тіста. Подібність не тільки еліти, але й суспільств тут разюча. Хто як не такі самі кола в Україні, наприклад, обікравши народ і поставивши молоду державу на грань катастрофи, фактично роззброїли її перед агресором? І хоча російська еліта, здавалося б, навпаки тільки те й робила, що при цьому озброювалась, але для чого? Щоб сьогодні так само бездумно витрачати колосальні ресурси на неоголошену війну з „братерською” Україною, лякаючи усіх сусідів і підставляючи самих росіян під удар, а державу – під небезпеку розпаду? І діє тут не стільки фактор санкцій через цю війну, скільки сама війна, яка завжди є ризиком щодо існування самої Росії – далеко не монолітного утворення. Згадаємо історію.

Тому прагнення до єдності, консолідації суспільства стає ледь не нав’язливою ідеєю російського бомонду. А намагання уникнути шизофренії стосовно цієї війни призводить до карколомних аберацій свідомості, коли російська пропаганда береться довести, що у військовому конфлікті взагалі йдеться про один народ. А тому виходить, що „громадянська війна”, про яку так настирливо говорять, буцімто ведеться на обширах самої „Великої Росії”, точніше – „руського мира”. Тобто пропонується повірити в те, що українців, як окремого народу просто не існує. А тому, якщо є тільки „руськіє”, то немає ніякого вторгнення і конфлікт ніякий не міжнародний і навіть не внутрішньо-український, а внутрішньо-російський. Тоді, начебто, зрозуміло, що втручаються саме американці.

Дуже цікаво було б у цьому контексті подивитися на цей конфлікт, через призму ще однієї напівміфічної єдності – „совєтського народу”, формування якого (згадаємо саме через русифікацію) було чи не одним з головних завдань КПРС на шляху побудови комунізму. Саме у цьому контексті варто було б звернути увагу на те саме пропагандистське кліше „єдності”. Тобто, як через проект „єдності” на основі „інтернаціоналізму”, з його боротьбою з націоналізмом, здійснюється плавний перехід до іншого проекту „єдності” російського суспільства (через ту саму русифікацію) на основі спочатку „хорошого націоналізму” (вислів Путіна) а потім фактично і відвертого російського шовінізму. Варто лише подивитися, що робить Росія в окупованих Криму і Донбасі, насаджуючи там „руський мир”.

Усе начебто стає на свої місця. Оскільки в провалі першого „проекту єдності” були винні „підступні американці”, то вони винні і зараз. Якщо б вони не посварили „наївний і єдиний „руський („совєтський”) народ” з самим собою і усі були б заодно (мабуть-таки проти тих самих американців у побудові, очевидно вже „руського комунізму/миру”), то про війну не йшлося б навіть у кошмарних снах. От і готовий ще один міф: „У безхмарне життя „русько-совєтського” народу втручаються американці і все стає дуже погано” – саме так чи не буквально і сказав представник Росії в Радбезі ООН. Як це нагадує часи розвалу СРСР, коли під волання про спец операцією ЦРУ виникло ГКЧП! Якось дуже швидко забулося вже друге після Ельби братання росіян з тими самими американцями, коли в епоху так званої „перебудови” та перші роки існування Російської Федерації у теперішньому її статусі, саме до цих „проклятих америкосів” були обернені заздрісні погляди російської еліти. Навіть зараз політика Росії виглядає як погана, а тому і така небезпечна, пародія на політику США – „Ви нам Косово, а ми вам Крим” і т.д. і т.п.

Без врахування зазначеного поведінка згаданих владних кіл Росії та її еліти, особливо зважаючи на тисячі смертей, якими усе це оплачується, виглядає не просто дивною, а якоюсь абсурдно-авантюрною та безрозсудною. Вона могла б здатися навіть комічною, якби не була настільки трагічною для народів передусім України та Росії. Якщо хтось хоче сказати, що тисячами життів оплачується „велич” Росії, то треба розуміти, що ніколи і ніде в історії маси людей добровільно ні за яку „велич” не вмирали. Добровільно люди, у своїй переважній більшості, вмирають саме за просте людське життя (за свободу свою і своїх дітей на своїй землі), а не за якусь міфічну „велич”. Читаймо з цього приводу хоча б ту саму російську класику. Чи дивимось як намагаються обставляти злочини бойовиків на Донбасі російські пропагандисти – ці бандити, виявляється, „захищають” „свою” землю від вторгнення(!) „укропських карателів”(!?). „Велич Росії” такою ціною точно не потрібна переважній більшості росіян, а тим більше такою ціною непотрібна вона жителям Донбасу чи Криму. Як, зрозуміло, такої „величі України” не бажають українці. Їм би просто дали жити на своїй землі так, як вони самі цього хочуть.

А може тут все-таки не якісь розумні мотиви, а психічне здоров’я людей, що цю війну розпочали? Війну, як вони ж кажуть, з „братами”, за православною вірою теж! Мабуть за принципом: „Бий своїх, щоб чужі боялись!”? А може психам просто хочеться у ХХІ ст.. відтворити біблейський сюжет про Каїна і Авеля? „Психам” – тому, що у них в руках не ножі, а термоядерна зброя. Втім, навіть вважаючи цих людей психічно нездоровими, ми змушені будемо відповісти на дуже не просте питання: як і чому саме ці „нездорові люди” опинилися на вищих щаблях державної влади й на тих місцях у соціальній структурі як Росії, так і України, де приймаються такі важливі рішення як війна, з одного боку, і роззброєння країни перед агресором – з іншого. Тобто відповісти на питання про природу еліти Росії і України, які безумовно породжені саме „совком”. І тут знову, без соціальної теорії не розібратися.

ТРОШКИ ТЕОРІЇ

Проблема соціальної структури чи не найскладніша у соціальній науці. Соціальна наука взагалі і соціологія як наука зокрема, створювались передусім для вирішення проблем, пов’язаних з соціальною структурою суспільства. В межах її розробки було з’ясовано, що окрім маси різних людських якостей, кожна людина, яка живе серед інших людей, має ще одну особливість – вона займає певне місце в соціальній структурі суспільства, отримуючи його чи то від народження, чи то за життя. Місце це має лише символічні ознаки. Безпосередньо, за допомогою органів чуття, як наприклад, людське тіло чи навколишні речі, це місце (серед інших людей) людина не може ні бачити, ні взагалі відчувати. Тільки спілкуючись з іншими людьми, у стосунках з ними, це місце так чи інакше вимальовується, дає про себе знати і символічно окреслюється.

Тобто, щоб жити серед людей ми вимушені зайняти серед них певне місце, бажано ще й символічно окресливши його – так говорить теорія. На практиці для цього, правда, треба докласти певних зусиль. І часто, докладаючи цих зусиль, люди навіть не задумуються про наслідки своїх дій чи бездіяльності щодо можливих змін у розташуванні свого власного місця в соціальній структурі суспільства, а тим більше тих місць, які займають інші люди. Хоча саме з цього місця, використовуючи його особливості, люди якраз і отримують можливість вирішувати різні свої проблеми – побутові чи, скажімо, проблеми „величі” країни в якій живуть.

Втім, про це своє місце серед людей, практично усі хоча б інколи вимушені таки задумуватись. Зокрема тоді, коли на місце, яке вони займають чи хочуть зайняти, починає зазіхати чи претендувати хтось інший або ж виникають завади щодо використання цього місця для вирішення тих чи тих проблем. Інша справа, щоб отримати певне місце в соціальній структурі і утримуватись на ньому менш за все потрібна, як зазначалося, теорія. Тому то і ставлення людей до проблем, пов’язаних з їх місцем в соціальній структурі певного суспільства, передусім суто практичне. Це, скажімо, реальні кроки щодо отримання спадщини від батьків, освіти чи фаху, професійних навичок або заняття хобі, участь у партійних, громадянських рухах і т.д., і т.п. – усе те, що називається життям, повсякденним, рутинним або ж навпаки таким, яке випадає з ритму і шаблонів повсякденності.

Що ж стосується теорій соціальної структури, то вони намагаються пояснити чому і як саме такі місця, з певними характеристиками, у соціальній структурі утворюються. Тобто, чому і як виникає саме така соціальна структура, з саме такими місцями серед людей, які вони, народжуючись на світ і живучи серед інших людей, можуть зайняти. З іншого боку, певна соціальна структура передбачає і певні способи соціалізації, тобто способи, засвоюючи які люди стають спроможними або неспроможними зайняти ті чи ті місця відповідної соціальної структури.

Одне з можливих теоретичних бачень соціальної структури – це бачення її у горизонтальному та вертикальному вимірах. Тобто, що місця людей у суспільстві розташовуються з одного боку, по ієрархії одне до одного і, з другого – як такі, що знаходяться на одному рівні (в одній площині) одне до одного. Як приклад прямої реалізації першого (вертикального) виміру соціальної структури ми отримуємо, скажімо, владну структуру суспільства. Другого – приміром, структуру пов’язану, зі стосунками власності, тобто ті, що складаються у зв’язку з наявністю навколо нас, окрім людей, ще й речей, стосовно яких у людей також складаються певні стосунки. Приміром, стосунки обміну. Вертикальна і горизонтальна структури пов’язані між собою. Тому, скажімо, нерівномірність розподілу власності змінює пряму горизонтального виміру на криву і реальне розташування місць людей у соціальному просторі набуває дуже складної конфігурації, коли тільки умовно (теоретично) їх можна вважати такими, що знаходяться в одній площині. Якщо умовно виокремити різні площини, розташувавши їх за різними ознаками у вертикальному і горизонтальному розрізах, то ми отримаємо те, що називають соціальним розшаруванням суспільства.

Однією з теорій соціального розшарування стала „теорія класів”, іншою – „теорія еліти”. Певною альтернативою до них обох можна було б вважати „теорію страт”, яка виглядає містком між цими двома теоретичними побудовами. Якщо не заглиблюватись у пояснення цих та інших теоретичних концепцій, а спробувати знайти у соціальній реальності категоріальні відповідники теоретичних побудов з ними пов’язані, то ми побачимо, що різні люди можуть бути віднесені, в залежності від того, яке місце вони займають у суспільстві, до різних категорій. Наприклад: до різних суспільних класів або страт, вважатись чи не вважатись елітою суспільства.

Якщо відволіктись від багатьох інших факторів, то вирішальну роль у тому, до якого місця ми віднесемо ту чи іншу людину у соціальній структурі стане те,

який стосунок вона матиме до влади і власності. Спроби проігнорувати владні повноваження, які має людина чи наявність і характер її власності, суттєво викривляють розуміння реального місця людини у структурі того суспільства, яке ми пробуємо проаналізувати.

З іншого боку, люди, займаючи певне місце в соціальній структурі суспільства, приймаючи правила розподілу і зміни цих місць, починають певним чином діяти або не-діяти, в залежності від характерних особливостей зазначених місць або тих місць, які вони хочуть зайняти. Тобто, вони так чи інакше практикують, врешті – просто певним чином живуть. Для різних категорій місць характерні різні практики. Коли певна практика відповідає певному місцю в соціальній структурі і навпаки, то говорять, приміром, про особливий „габітус” (певні, відносно стійкі соціальні характеристики практикуючих людей) чи „фрейми” ( стандартні умови, що забезпечують можливість таких практик). Тобто, якщо це певний соціальний клас чи, скажімо, якась еліта певного суспільства, то цьому класу і цій еліті буде притаманний, саме для них характерний, певний спосіб – більш або менш специфічна загальна

схема практичних дій /не-дій) та умов цих дій /не-дій. А загалом – способів життя серед інших людей, за якими ми і можемо їх відрізнити від інших людей – соціально ідентифікувати.

До аналізу того чи того суспільства, можна застосувати різні теоретичні концепції. Скажімо, коли ми чуємо про еліту України чи Росії, то це означає, що до аналізу якоїсь події хочуть застосувати (хоча, зрозуміло, далеко не завжди правильно застосовують) „теорію еліти”. Якщо говорять про „буржуазію” і „пролетаріат” то йдеться про „теорію класів”. Якщо, ті хто здійснюють такий аналіз, погано розуміються на різних теоретичних концепціях, можливі не просто казуси, а й хибні висновки, щодо ситуацій чи подій, які аналізуються з застосуванням понять певної теоретичної концепції.

Такого роду казус стався, приміром, і з Путіним, коли той (в останній у 2014 році зустрічі з журналістами) спробував відповісти на поставлене перед ним питання про реакцію його оточення на ту політику, яку він проводить. Це оточення було названо журналістом елітою, тоді як російський президент відповів у тому сенсі, що елітою він вважає зовсім інших людей – робітників і селян. Окрім підміни питання тут ми маємо змішування двох різних теоретичних концепцій – марксистської інтерпретації класової теорії і теорії еліти, про що зрозуміло теперішній Президент Росії, як випускник радянського вишу, навряд чи навіть здогадується.

Проте дійсно, в процесі аналізу певних соціальних феноменів виникає необхідність поєднати різні теоретичні концепції або перейти від однієї теоретичної концепції до іншої. У вищенаведеному випадку це „теорія класів” і „теорія еліти”. Але таке поєднання, щоб бути коректним, повинно виходити не тільки з теоретичних міркувань, а тим більше суто ідеологічних мотивів, але й з певних емпіричних даних, врешті спиратися на соціологічну науку, щоб не бути не коректним (еклектичним), а тому і контрпродуктивним. В цілому ж не коректне застосування і поєднання різних теоретичних концепцій призводить до неабияких непорозумінь або хибного розуміння того, що відбувається.

ВІД ТЕОРІЇ ЧЕРЕЗ ІСТОРІЮ ДО СЬОГОДЕННЯ

Маючи на увазі окреслений вище теоретичний погляд на соціальну структуру (один, зрозуміло, з можливих), спробуємо через його призму подивитись на суспільство, яке склалося на сьогодні в Росії, а заодно і в Україні. І передусім у цьому зв’язку треба зазначити, що обидва суспільно-політичні утворення, як і обидві держави – це частини колись єдиного соціально-політичного простору і держави чи наддержави під назвою „СРСР”. Своєю чергою СРСР утворився на руїнах Російської імперії, але у дуже специфічний спосіб – на основі корінної зміни характеру пануючих стосунків власності (інституту власності). Тобто не тільки елементів вертикального (через зміну форми влади) , але й горизонтального виміру соціальної структури суспільства. Оскільки горизонтальний вимір соціальної структури та її вертикальний вимір, як зазначалося, пов’язані між собою, то сформувалася дуже специфічна соціальна структура, прикладів якої ще не знала історія людства. Тому і аналіз її вимагає певного креативу, без чого навряд чи взагалі можливе розуміння цієї структури.

В самому СРСР, як і в країнах так званого „соціалістичного табору”, зі зрозумілих причин панувала орієнтація на класову теорію аналізу соціальної структури в її марксистській інтерпретації. Причому стосовно не лише так званих „капіталістичних” країн, а й тих, які було названо „соціалістичними”. Більш того, такий підхід зберігся і тоді, коли йшлося вже не про апологетику „соціалізму”, а про його нищівну критику, тобто у літературі, яку іменували дисидентською. Саме в цій літературі знаходимо не типовий для марксизму погляд на соціальну структуру „соціалістичного” суспільства. Всупереч офіційному марксизму, який намагався показати, що в процесі побудови „соціалізму” та „комунізму” класові відмінності поступово зникають, в цих джерелах проводилась думка, що зазначені перетворення, хоча і нівелюють старі, але породжують нові класові відмінності.

Врешті робиться загальний висновок про те, що за умов „соціалізму” соціальна нерівність набуває нової форми, виливаючись у появу „нового класу”. В іншій модифікації такого бачення цей самий новий елемент соціальної структури було названо „номенклатурою”. Таким чином, виходить, що всупереч передбаченню марксистсько-ленінської теорії про поступове зникнення класових відмінностей і відмирання класів за умови ліквідації приватної власності на основні засоби виробництва, а разом з нею й усякого приватного підприємництва та законодавчого закріплення як панівної державної власності, соціальна нерівність (у формі класової) нікуди не зникає, а зберігається, породжуючи „новий клас” або „номенклатуру”.

Тут, правда, міркуючи достатньо коректно, треба зауважити, що концепція номенклатури як нового класу погано вписується у контекст марксистської теорії класів, що розроблялася на основі аналізу соціальної структури „капіталізму”. Тому і у застосуванні поняття „класу”, в межах його суто марксистської інтерпретації до того елементу соціальної структури „соціалізму”, який отримав назву „нового класу” чи „номенклатури”, виникають певні нестиковки.

Втім це не відміняє того факту, що автори, які розробляли концепцію„нового класу” та „номенклатури”, виходили саме з „теорії класів” і, правда дещо довільно інтерпретуючи її марксистський варіант, намагались застосувати саме цю теорію до аналізу соціальної структури „соціалізму”. Цю теоретичну нестиковку можна визнавати чи не визнавати, по-різному пояснювати, але нас цікавить інше, суто практичне питання: чи виникає реально, отримуючи певні емпірично-фіксовані ознаки, такий структурний елемент соціальної структури „соціалістичного суспільства”, який було названо „новим класом” чи „номенклатурою”?

І тут, спираючись на обґрунтування існування цього феномену як авторами зазначеної концепції, так і в інших джерелах, низку не тільки теоретичних, а й достатньо вагомих емпіричних досліджень, можна з упевненістю відповісти: так, є усі підстави вважати, що там, де на зміну панівному становищу приватної власності на основні засоби виробництва приходить тотальне одержавлення власності, соціальна нерівність не зникає, а набуває нової форми. У зв’язку з цим виникає специфічний структурний елемент соціуму, з характерними особливостями, які дають можливість теоретично й емпірично зафіксувати певну, хоча і досить специфічну форму соціальної нерівності.

Більше того, виходячи з різних джерел можна зробити висновок, що такий структурний елемент як „номенклатура”, відіграє дуже важливу роль в становленні цього ладу і навіть є його ключовим елементом. Нехай ми не будемо його називати „соціальним класом” у марксистському розумінні , хоча поняття „класу” у немарксистському його значенні мабуть і підійшло б. Головне, що цей соціальний шар чи прошарок суспільства того суспільного ладу, який назвали „соціалізмом” являє собою такий елемент соціальної структури, який визначає основні характеристики „соціалізму” порівняно з „капіталістичним” ладом, оскільки він прямо пов’язаний зі специфічним характером відносин власності (її державним характером), що притаманні саме „соціалізму”.

Таким чином, якщо спиратись на зазначену вище концепцію номенклатури, виходить, що в межах суспільного ладу, який отримав назву „соціалістичного”, в його соціальній структурі утворюються специфічні місця з певними характеристиками, яких не було до того, як цей лад став пануючим у суспільстві. Ці місця почали займати люди, яких через це і можна об’єднати, якщо й не під поняттям „новий клас” (щоб не втягуватись у суто теоретичну полеміку), а хоча б під поняття „номенклатури”. Маючи на увазі появу шару чи прошарку суспільства, основою формування якого, як структурного елементу, а точніше певного роду місць в соціальній структурі суспільства, стало панування не приватної, а саме державної власності на основні засоби виробництва. Це певною мірою суперечить прогнозам марксистської теорії щодо розвитку соціалізму по шляху відмирання соціально-класового розшарування. Оскільки навпаки, емпірія, досвід свідчать про те, що з часом розшарування суспільства лише наростає. В результаті чого стає можливим говорити про появу шару чи прошарку суспільства, який за дуже багатьма ознаками виявляється відокремленим від основної маси суспільства.

Враховуючи зазначене вище та уникаючи щодо подальших міркувань можливих теоретичних та термінологічних непорозумінь з приводу адекватності „теорії класів” у застосуванні до суспільного ладу, який називають „соціалізмом”, спробуємо подивитись на той самий феномен з іншої теоретичної позиції. Зважимо при цьому на те, що характеристики „номенклатури”, як елементу соціальної структури, відповідають усім характеристикам того, що в „теорії еліти” називають елітою суспільства.

Тут можна спиратись і на певні спеціальні дослідження, і на бачення тих, хто жив як у часи становлення номенклатурної еліти, так і живе тепер, у часи її сходження з історичної арени. Якщо повернутися до процесу становлення номенклатурної еліти, то треба ще раз зауважити, що коли говорять про номенклатуру, то йдеться про достатньо тонкий шар чи прошарок суспільства, кількісні виміри якого залежать від тих методик, які застосовуються для такого вимірювання. До того ж важливо підкреслити, що особливості трансформації номенклатурної еліти як елементу соціальної структури прямо впливають на зміну відповідних габітусів та фреймів. Тобто і характеру соціальних практик тих, хто займає чи прагне зайняти відповідні місця в соціальній структурі, і умов для цих, номенклатурних практик. А саме ці практики, тобто схеми дій чи бездіяльності номенклатурної еліти, дають нам право говорити про специфіку її поведінки у порівнянні, скажімо з не-елітою того ж суспільства.

Тобто, оскільки номенклатура – це еліта суспільства, то всі, хто так чи інакше прагнув зайняти саме ці місця в соціальній структурі, мусили засвоювати зазначені вище практики чи схеми дій та бездіяльності, модифікуючи свою поведінку в залежності від змін ситуацій у суспільстві. Тоді як схеми протилежні – не номенклатурної поведінки – засвоювались тими, хто не прагнув займати номенклатурні місця в соціальній структурі суспільства, про яке йдеться. Але змінювати практики було однаково необхідно, зважуючи на наявність у суспільстві і номенклатурних, і протилежних їм практик, що безперечно взаємно доповнюють одна одну. Щоб зрозуміти, про що, про які соціальні практики йде мова, власне і треба звернутись до становлення їх характерних особливостей.

І знову, в котрий раз, нагадаємо, що йдеться про суспільство, де панівною стає державна власність на засоби виробництва, а приватна власність у більш менш суттєвих масштабах прямо заборонена законом. Таким чином постає суспільство, де законодавчо також заборонена практика приватного підприємництва й усі ті, хто цією практикою займаються опиняються поза межами закону і взагалі делегітимізуються. Корінна зміна статусу інституту власності тягне за собою ряд принципових змін у соціальній структурі суспільства, тобто характеристиках тих місць, які можуть бути запропоновані людям для легального спілкування з іншими людьми. Таке легальне спілкування, зрозуміло, передбачає зміни у ставленні людей один до одного у порівняні з тим, яким є це ставлення за умов панування або державної, або приватної власності. В обох випадках змінюється і характер соціальних практик, які люди вимушені застосовувати (змінюючи свою поведінку), щоб без проблем жити серед інших людей.

Без сумніву, панування приватної власності призводить до майнової нерівності людей. Але її заборона і встановлення панівного становища державної власності, спочатку суттєво згладжуючи нерівність майнову, як зазначалося, не ліквідує нерівність як таку. Більше того, майнова нерівність (нерівність на основі приватної власності) компенсується розквітом і усе більшим розшаруванням суспільства на основі іншої нерівності – владної, тягнучи за собою згодом й усе більш відчутне майнове розшарування.

Те, що влада і власність пов’язані між собою було ясно теоретично і до спроби практичного втілення ідеї скасування приватної власності, заміни її державною в таких масштабах. Марксизм, приміром, теоретично обґрунтовує певний характер такого зв’язку. Втім, той соціальний експеримент, який було поставлено в межах СРСР і „соціалістичного табору”, показав, що цей зв’язок має й дещо інший характер, у чомусь зворотний тому, про який говорив марксизм.

В умовах панування державної власності вертикальне розшарування, видозмінюючись, набуває гіпертрофованого, тотального характеру. Соціальна структура суспільства (громадянське суспільство) фактично починає вибудовуватись за мірками державних, тобто владних структур. Соціальна структура стає усе більш схожою і врешті починає фактично збігатися з державними структурами. В результаті ми отримуємо суспільство, яке дуже нагадує те, яке змалював у своїй „Державі” ще Платон, котрий взагалі не розрізняв державу і суспільство. Місця в соціальній структурі суспільства за своїми характеристиками починають усе більше нагадувати місця у державних структурах – військових, бюрократичних та ін.

Саме у цих умовах і утворюється той соціальний шар чи прошарок людей, який було названо „номенклатурою”. Утворився він, очевидно, на базі зокрема і такого структурного елементу державної машини, який у суспільствах, де держава і громадянське суспільство принципово (на законодавчому рівні) розділені, називають бюрократією. Але тут треба спеціально зазначити, що бюрократія і номенклатура – це елементи різних структур. Якщо бюрократія – це структурний елемент держави (державний апарат), то номенклатура – це структурний елемент саме суспільного розшарування, пов’язаного з вертикальним його розрізом чи виміром. І те, що цей вимір починає формуватися за мірками владної вертикалі державних структур, будучи результатом панування державної власності, не змінює його соціальної природи.

Не заперечуючи можливостей й інших підходів, тут важливо зазначити, що держава за суттю є переважно штучним утворенням – „великою соціальною машиною”, тоді як соціальні структури – це, передусім, результат стихійних, не керованих або слабо керованих процесів. Таким чином, поява „номенклатури” – це прямий результат спроби якомога більш повного керування (через державу, державний чи якийсь інший, побудований за зразком державного, апарат) стихією соціальних процесів, а точніше – спроби перетворити стихійний соціальний процес на якомога більш керований. І відбувається це, як показала практика „соціалістичного будівництва”, за рахунок побудови соціальної структури за зразком переважно штучної, приміром, військової чи бюрократичної державної структури. Формування „номенклатурної еліти” – це фактично формування соціального активу – суб’єкту управління соціальними процесами через такого роду структури.

Навіть у виробничих комплексах (які можна розглядати як „малі соціальні машини”) можна розрізнити формальну і неформальну структури. Тоді формальна структура є аналогом, приміром державної структури, а неформальну (власне виробничий колектив) можна розглядати як аналог громадянського суспільства. У формальній структурі ми маємо справу з бюрократією, а у неформальній – з номенклатурним або не-номенклатурним розшаруванням. Номенклатурне розшарування виникає там і тоді, де і коли соціальна структура вибудовується за зразком формальної (державної) – взагалі апаратної структури, за її мірками. Не-номенклатурне – коли навпаки, формальна (державна, апаратна) структура вибудовується з урахуванням чи за зразком неформальної структури , що виникає стихійно.

Оскільки державна, формальна або будь яка інша бюрократично-апаратна структура створюється, як правило, спеціально під вирішення певних, приміром виробничих чи військових, задач, а неформальна виникає стихійно, то спроба привести їх у взаємну відповідність, ототожнити, має не тільки позитивні (є, зрозуміло, і такі), але й негативні наслідки. У виробничому колективі, наприклад, навіть зворотна спроба привести формальну структуру у відповідність з неформальною, призводить до занадто великої залежності у вирішенні виробничих задач від особистісних якостей і відповідно особистих стосунків людей. Щось схоже відбувається й в масштабах цілого соціуму, якщо скажімо бюрократичний апарат підбирати, керуючись особистими мотивами, а не метою, яка стоїть перед тією чи тією спеціально створюваною структурою.

Спроби у цілому суспільстві сформувати структури громадянського суспільства (неформальної структури) у відповідності з державною (формальною), апаратною структурою призводить до виникнення тієї самої номенклатурної еліти, яка власне і бере на себе роль суб’єкту (тобто активної сторони) цього перетворення. Це, як зазначалося, відносно невеликий (кількісно), відібраний або сепарований за певними критеріями поверховий шар суспільства, який призначено для заміщення керівних посад в державних і недержавних інституціях, які вибудовуються за зразком різного роду державних структур. Буквально, це певний „список” чи „перелік” („номенклатура”), не обов’язково оформлені на папері, тих людей, яких відібрано за певними критеріями і яким довірено зверху бути власне елітою суспільства. А точніше, це місця в соціальній структурі, функція яких не тільки здійснювати сам добір, але й виробляти правила такого добору керуючись, зрозуміло, певною метою. А це, зокрема, означає, що замість соціальних ліфтів на основі стихійної конкуренції починають вибудовуватись „штучні соціальні ліфти”, з надією перетворити соціальні процеси на усе більш керовані.

Тут можна звернутись до аналогії – з одного боку „природного”, а з іншого „штучного” добору в природі. Критерієм успішності штучного добору, стає завжди досягнення якоїсь мети, таких характеристик живих істот, яких природний добір не дає або, якщо і може дати, то випадково і у багато більший проміжок часу. За цією аналогією, скажімо, у такій державі як СРСР, такою метою висували побудову соціалізму, а потім і комунізму, хоча, зрозуміло, на практиці могли керуватися і зовсім іншими мотивами. Але, висуваючи такий гранд-наратив як, приміром, комунізм, ним обґрунтовувалась необхідність саме „штучного” (номенклатурного) добору еліти на противагу стихійному („буржуазному”, „несправедливому”). А це означає, що таким чином виправдовувалась і заміна стихійного, соціально-природного процесу штучним. Певною мірою така заміна стає можливою, зрозуміло, тільки у більш-менш закритих системах, тобто, у „закритих суспільствах”. Тому суспільства, де панує той суспільний лад, який було названо „соціалізмом” не може не бути хоча б якоюсь мірою закритим.

Ілюзія можливості практичного втілення комуністичної ідеї, теорія якого висувалась марксизмом, полягала якраз у сподіванні на заміну стихійного процесу формування соціальної структури або структур громадянського суспільства, керованим процесом побудови цієї структури. А сподіватись тут можна було тільки на державу, а значить і її апаратну структуру. Це і стало основним способом проведення того масштабного, далеко не завжди навіть усвідомленого соціального експерименту, який здійснювався в країнах „соціалістичного табору”. Теоретично цей експеримент був заявлений, хоча й дуже схематично та частково продуманий в роботі Леніна „Держава і революція”, що врешті так дорого коштувало, зокрема й Україні та і Росії. Одним з не дуже очевидно очікуваних соціальних продуктів цього експерименту і стала „номенклатурна еліта”. Вона почала формуватись в результаті розшарування суспільства у вертикальній площині як стихійний результат спроб штучними засобами (за допомогою законодавчої заборони передусім приватної власності) спробувати позбавитись від соціального розшарування в горизонтальній площині виміру соціальної структури.

Образно кажучи, номенклатурна еліта народжується фактично в процесі насилля, через державу та її апарат, над суспільством, стаючи врешті породженням, а потім і суб’єктом цього насилля. Якщо використати ще більш яскравий образ, то це результат ґвалтування громадянського суспільства чудовиськом Левіафаном, з яким Т.Гобс порівнював державу. Зрозуміло, що таке насилля не можливе у максимально відкритому, не тоталітарному суспільстві – люди просто втікають з країни, де відбувається таке насилля. Штучність, неприродність цього процесу очевидна і закарбувалася навіть у афоризмові: „Якщо соціалізм треба будувати, то капіталізм варто лише дозволити”. Хоча зрозуміло, що і тут не все так просто, як може здатися на перший погляд, оскільки без держави той же інститут приватної власності не можливий.

Виходячи з окресленого вище погляду, центральною фігурою „комуністичного будівництва” треба визнати не просто КПРС, а саме „номенклатурну еліту” (зокрема і як елітну частина самої КПРС та її апарату), яка з’являється в результаті не повною мірою передбаченого марксизмом соціального розшарування у вертикальному розрізі соціальної структури суспільства. Можна сказати, що це „будівництво” було приреченим вже тому, що його очолювала, була суб’єктом саме номенклатурна еліта – соціальний шар чи прошарок, який в принципі за своїм походженням і способом існування був носієм не природного, а штучного процесу суспільного розвитку. Звідси і широкомасштабне застосування сили, зокрема військової, й того, що тепер називають „соціальною інженерією”, часто чи не як єдино можливих дієвих способів вирішення усіх соціальних проблем.

Панування владної вертикалі і командно-адміністративних методів в економіці, політиці і навіть науці і культурі – характерні особливості специфічних номенклатурних практик, докладно описаних в літературі і художніми засобами у творах мистецтва. Крах такої, штучно побудованої соціальної системи видається цілком закономірним, зважаючи, хоча б, на неможливість її самостійного існування та виживання в умовах стабільної відкритості. Як і будь-яка інша штучна система, така соціальна система є нестійкою і приречена на розвал, оскільки її регулювання здійснюється переважно без достатнього врахування стихійної складової. Стосовно такої системи як соціальна, це передусім використання лише в останню чергу її здатності до саморегуляції, самовідновлення і само відтворення як людської спільноти. Цю стихійну складову називають ще й синергетичною складовою складних відкритих систем, якою у нормальному стані є, зокрема, і будь-яка соціальна система.

Що стосується номенклатурної еліти, то і джерелом, і способом її існування є вибудовування соціальної структури за мірками власне державної або якоїсь іншої апаратної, військової, формальної структури, а таким чином і викорінення, нівелювання синергетичної складової. Тому не випадковим є і отриманий результат – невдача, крах „соціалізму”, як певного соціального проекту. Але практично проведений, в реальних умовах різних країн, цей соціальний експеримент не міг не мати певних наслідків для того суспільства, над яким цей експеримент було проведено. Зрозуміло з модифікаціями, пов’язаними з національними та іншими конкретними особливостями цих країн.

Найперше – це у кожному разі дуже специфічне розшарування суспільства на еліту і народ – „номенклатурну еліту” і „совок”. Сама ця еліта легітимізує своє існування як експериментатора, певною метою – побудовою не просто комунізму, а саме справедливого (найбільш справедливого) соціального ладу. З іншого боку, „совок” – це скоріше об’єкт і жертва не тільки самого експерименту, але нав’язаної людям ілюзії, якою у даному випадку став комунізм як один з гранд-наративів доби пізнього Модерну. Тому патерналізм є чи не найбільш загальною характеристикою взаємин „номенклатури” і „совка”.

У зазначених вище умовах не дивно, що чи не єдино можливим практичним способом і формою зворотного переходу – від „соціалізму” до „капіталізму”, роздержавлення власності, приватизації стає саме „номенклатурна приватизація”. Тобто, приватизація, яка хоча й може здійснюватись за завісою законності, але переважно командно-адміністративними методами, простіше – через кабінети різних начальників. Тобто способом, на який тільки і здатна номенклатура. Це, врешті, банальний процес трансформації, „дерибану” власності номенклатурною елітою або переплавки її влади у власність – тепер у зворотному напрямку – з державної у приватну.

Але приватна власність, особливо коли мова йде про засоби виробництва, в умовах ринкових стосунків має сенс лише тоді, коли дає прибуток саме в цих умовах – умовах ринку, конкурентного середовища. Номенклатура не здатна виживати в цих умовах. Тому закономірним був би процес поступового зникнення номенклатури як особливого елементу соціальної структури суспільства, повернення суспільства до структури, в якій такий елемент фактично відсутній. Але це могло бути у випадку, коли б ми мали справу з процесом безсуб’єктним, не соціальним, суто природним.

Проте, ніякий соціальний шар, прошарок суспільства і не виникає, і не зникає ні автоматично, ні безслідно на наступний день після створення умов для їх зникнення, ще раз практично доводячи таким чином реальність свого існування. Це стосується і номенклатури чи номенклатурної еліти. Сила тієї або іншої еліти виявляється в її боротьбі з контр-елітою. Це боротьба завжди за можливість формувати певні характеристики тих місць в соціальній структурі, які стають або не стають елітними у тому чи тому суспільстві. І в цій боротьбі бере гору той, хто здатен залучити не тільки саму еліту, а й усе суспільство, по усій його глибині.

Наприклад, звичайним способом життя в умовах панування номенклатури є вирішення практично усіх, навіть простих побутових проблем людей у кабінетах різних начальників. Якщо виникає якась життєва проблема, то головне знайти відповідний кабінет і тільки тоді стане можливим вирішення цієї проблеми, навіть за умови, що таке вирішення передбачене, приміром, законом чи для цього є власні здібності чи кошти. Це буденний спосіб життя пов’язаний з соціальною структурою того суспільства, яке називають „соціалістичним”. Змінити його – означає запровадити вирішення максимальної кількості проблем, включно з побутовими, без звернення до кабінетів різних начальників. Контр-еліта – це не ті нові люди, які зайняли ці кабінети (номенклатурні місця в соціальній структурі), а ті, що прагнуть зробити можливим вирішення проблем для якомога більшої кількості людей не звертаючись до цих кабінетів, тобто переформатовують самі елітні місця.

Тому основна біда перехідного етапу від так званого „соціалізму” до так званого „капіталізму” полягає якраз у тому, що і сам процес приватизації і вирішення усіх інших проблем людей здійснюється (хоча б просто за інерцією не тільки „начальників”, але й самих людей) саме номенклатурними способами, а простіше – через кабінети „начальників”. І найперше це, зрозуміло, стосується процесу приватизації основних засобів виробництва, який набуває форми більш або менш виразно номенклатурної в залежності від того наскільки глибоко укорінені у суспільстві самі номенклатурні відносини. Будучи тільки вершиною айсберга, саме вони, задають тон, стають взірцем вирішення усіх інших, включно з побутовими, проблем для мас людей.

Зважаючи на це, розвал „соціалізму” в результаті приватизації, набуваючи досі небачених масштабів, як і колись процес націоналізації, може здійснюватись також тільки на усю глибину суспільних взаємин людей. А це означає, що саме з цих глибин (лише частково орієнтованих на номенклатурне вирішення проблем) не може не народжуватись зворотній процес протидії не-номенклатурної маси людей тій формі приватизації, яка йде від номенклатурної еліти, зверху. І з поширенням процесу роздержавлення чи приватизації цей спротив, зі зрозумілих причин тільки наростає. А тому, зважаючи на характер самої номенклатурної еліти, яка, згадаємо, є носієм державної форми власності, а головне – глибинну протидію, здійснюваній прямо, у явно номенклатурній формі приватизації (це, наприклад, коли той, хто вчора займав номенклатурне місце – завтра стає приватним власником державного підприємства), процес цієї самої номенклатурної приватизації набуває переважно іншої, непрямої форми.

Номенклатурна еліта, по-перше, починає приховувати від суспільства свої статки, отримані в результаті номенклатурної приватизації. По-друге, починає використовувати як джерело цих статків, що виникають в процесі „переплавки влади у власність”, не тільки пряме джерело цих статків – державну власність, а й дуже специфічного посередника. Хоча з цим посередником вона і вимушена ділитися не тільки державною власністю, але частково (у різних країнах у різних пропорціях) і державною владою. Це вимушений крок, пов’язаний з тим, що „номенклатурний габітус”, а якщо простіше – звички номенклатурної еліти, не дозволяють їй прямо перетворитись у приватного власника, особливо якщо йдеться про власність на основні засоби виробництва.

Тому на сцені „історичного поступу до капіталізму” і з’являються зазначений вище посередник – оліґархат. Сама назва „олігарх”, яка була введена (за його ж власними свідченнями) Б.Нємцовим, є дуже влучною, зважаючи на пряму аналогією з давньогрецьким суспільством, стосовно якого думка про розрізнення держави і громадянського суспільства не виникала. Олігарх – це той, хто на відміну від найбагатшого приватного власника-капіталіста, прямо співпрацюючи з номенклатурною владою, починає ділити з нею цю владу, впливаючи на прийняття політичних рішень, а головне забезпечуючи номенклатурі, через широкомасштабні корупційні схеми, отримання дивідендів з приватної власності на основні засоби виробництва і „відкати” з оборудок щодо державної власності, які номенклатура виділяє олігархам через кабінети.

Таким чином, в межах зворотного переходу від „соціалізму” до „капіталізму” формується номенклатурно-олігархічне (як у Росіі) чи олігархічно-номенклатурне (як в Україні) суспільство. Західні журналісти назвали це суспільство „клептократичним”. Його суть у переплавці „влади” у „власність” і „власності” у „владу”. Тандем, зв’язка номенклатури з олігархатом робить цей процес зацикленим, і зазначений вище перехідний період у певною мірою закритому суспільстві може затягнутись надовго.

Тут треба зауважити, що на рівні суспільної свідомості для номенклатури олігархат, як і у свій час бюрократія, будучи для неї фактично вимушеним способом утримання влади, стає дуже вдалим громовідводом, тобто фіктивним або псевдо-суб’єктом на якого можна списати усі негаразди суспільства. Елітою ж такого суспільства фактично залишається та сама номенклатура або ж „нео -номенклатура”, як її було названо в одному з досліджень.

Функція олігархату (тобто специфічних місць в соціальній структурі перехідного суспільства від „соціалізму” до „капіталізму”) – це функція посередника між номенклатурною елітою (нео-номенклатурою) і суспільством в процесі роздержавлення власності. Вона, з одного боку, полягає у тому, щоб, акумулюючи через „номенклатурну приватизацію” власність, легітимізувати трансформацію „номенклатурної влади” у приватну, оліґархічну власність. Але, з іншого боку, вона полягає у тому, щоб через схеми корупції влади, продовжити існування цієї самої влади як номенклатурної, тобто законсервувати певну(номенклатурну, нео-номенклатурну) характеристику владних місць у соціальній структурі суспільства. Щоб змінюючи людей у владі не змінювати характер самої (номенклатурної) влади.

Втім, у цьому способі опосередкованої номенклатурної приватизації є ряд ризиків. Основний ризик непрямої (через „олігархат”) приватизації номенклатурою державної власності полягає у тому, що перехідне суспільство дуже нестабільне і цей процес може вийти з під контролю самої „номенклатури”. Зокрема, з під контролю може вийти, як і усякий посередник, оліґархат, претендуючи на забезпечення власних інтересів. Суспільство може перетворитися, скажімо, з номенклатурно-олігархічного в олігархічно-номенклатурне – ще більш нестабільне. У такому випадку у олігархату є два шляхи подальшого розвитку подій: вийти або не виходити з процесу „номенклатурної приватизації”, з того циклу взаємоперетворення влади і власності, про який йшлося. Не завершувати цей процес чи завершити його, до чого увесь час підштовхує суспільство. Часто, правда, не дуже усвідомлено. І тоді можливі, знову-таки, два варіанта розвитку подій для самого олігархату:

1) переставши бути олігархатом, трансформуватись, перетворитись у легальних бізнесменів-роботодавців, які за умови створення і розвитку конкурентного ринкового середовища фактично підривають соціальну базу номенклатури, прирікаючи її на відмирання;

2) продовживши взаємодію з номенклатурною елітою, сприяючи зміні облич, зберігати номенклатурний характер місць в соціальній структурі, тримаючись за монополії та корупційні схеми переплавки влади у власність і навпаки, зберегти тим самим і свій олігархічний статус і номенклатуру (нео-номенклатуру).

Перший сценарій фактично є суїцидом олігархату. Другий сценарій з дуже великою вірогідністю може призвести і частково вже призводить до суїциду усього суспільства, оскільки „зачароване коло” взаємопереплавки „влади” і „власності” має результатом виснаження суспільства, постійного формування відцентрових сил, а врешті – розпад того державного утворення, в якому суспільство і держава складають одне ціле. Тобто має велику вірогідність продовження процес розпочатий розпадом СРСР.

Враховуючи вищезазначене, спробуємо подивитися на сучасний стан суспільств, які називають „пострадянськими”, зокрема суспільств України і Росії. Приміром те, що отримало назву „кольорових революцій” на теренах країн колишнього „соціалістичного табору” не важко зрозуміти як спробу мас людей, уникнувши розвалу суспільства і держави, перервати процес „номенклатурної приватизації” і перейти до нормального, природного розвитку. Тому Євросоюз – це тільки символ другого Майдану, той взірець, на який хотілося б рівнятися, маючи на увазі, що у реальному Євросоюзі достатньо власних проблем.

В Україні цей процес збігся з завершенням не менш складного процесу ледве не 300-річних визвольних змагань українців за незалежність від Москви. Саме на цей завершальний етап припало прискорене формування української політичної нації та відновлення повноцінної української державності. Зрозуміло, що збіг цих двох процесів тільки ускладнює ситуацію.

Обидва „Майдани”, розгортаючись під національно-державними прапорами, були фактично спрямовані також на демонтаж олігархічно-номенклатурної влади та переривання циклу взаємоконвертації влади (номенклатурної) у власність (приватну) і власності (монопольно-олігархічної) знову у владу (номенклатурну). Незавершеність саме цього процесу після першого Майдану спровокувала другий Майдан. З іншого боку, російський нацизм і шовінізм, скориставшись складністю ситуації, постійно протидіяв національно-визвольним змаганням українців. На цьому тлі, зрозуміло, що війна проти України будучи з боку Росії загарбницькою, з боку України стає вітчизняною і національно-визвольною. Втім, також зрозуміло, що тільки розірвавши цикл так званого „клептокапіталізму” взаємоконвертації „влади-власності”, про який йшлося, українці мають шанс виграти і національно-визвольні змагання і вітчизняну війну за незалежність.

Стосовно Росії – ситуація складається чи не ще більш драматично. Спираючись на національні особливості становлення російської державності та багатство найперше природних ресурсів, як базових у процесі приватизації, за суттю радянська номенклатурна еліта Росії через олігархат таки змогла створити соціальну систему само-відтворення. Тобто, у замкнутому колі „переплавки влади у власність і навпаки” стали системно і постійно утворюватись нові номенклатурні місця як елементи соціальної структури, які також, зокрема і за старими зразками відповідних соціальних ліфтів „совка”, стали заповнюватись все новими і новими людьми (нео-номенклатурою), котрі в масі своїй стають зацікавленими в збереженні цієї системи. Після невдалої спроби звільнитися від „залізної хватки” номенклатури, російський олігархат слухняно продовжує через корупційні схеми конвертувати приватну (монопольно-олігархічну) власність у номенклатурну владу, отримуючи навзаєм, правда все меншу і меншу, але поки що достатню частину цієї влади, щоб зберегти своєю власність.

І зазначений вище процес міг би продовжуватись до нескінченності (щось на зразок „вічного соціального двигуна”), якби можна було при цьому досягти повної закритості суспільства. Тоді б процес номенклатурної приватизації міг би, не завершуючись, набути достатньо довготривалого циклічного характеру. Ні власність олігархів не могла б трансформуватися у достатню владу, щоб підкорити номенклатуру (нео-номенклатуру), поступово перетворюючи її у державний апарат, ні зовнішнє конкурентне середовище не змогло б, розчинивши олігархат, перетворити його у легальний бізнес, не залишаючи ніякої перспективи номенклатурі для свого відтворення. Але справа у тому, що ця система, будучи неврівноваженою, ще й має достатньо агресивне щодо себе середовище – світовий політико-економічний порядок. Будь-який вихід у таке неконтрольоване номенклатурою чи олігархатом зовнішнє середовище таїть у собі смертельний, як для нео-номенклатурної еліти, так і для олігархату, ризик розірвання „кола взаємоконвертації, взаємо-трансформації влади і власності”.

Тому-то вони в Росії так тримаються одне за одного. Інтереси і номенклатури і олігархату у самозбереженні, а тим самим і у збереженні існуючого в середині країни порядку. А тому політика номенклатурної еліти і має принаймні дві складові:

1) створення усе більшої закритості суспільства, знищення усякого вільнодумства та тримання олігархату в загоні (що зрозуміло підтримується масою населення), як дійної корови для себе і насосу, який викачує ресурси з населення для подальшого перерозподілу цих ресурсів, бажано у ручному режимі, тобто через ті самі кабінети, на користь вже нео-номенклатури;

2) протидія зовнішньому „агресивному” середовищу, захищаючи усіма доступними методами спайку з олігархатом, як тими місцями у соціальній структурі суспільства, завдяки яким тільки і можуть існувати (через корупцію) номенклатурні місця в умовах скасування державної власності на основні засоби виробництва.

Останнє, зокрема, спрямовується і на переформатування самого зовнішнього середовища, через просування олігархічно-корупційних схем у це середовище, через плекання і розвиток цих схем, особливо там, де залишається ще для них ґрунт. Тут, знову-таки, олігархат та одержавлені структури-монополісти стають авангардом просування інтересів номенклатурної та нео-номенклатурної еліти, тими атракторами в агресивному для неї середовищі, навколо яких формується середовище „дружнє” до номенклатури. Основна мета – зробити, з одного боку, найвищий номенклатурний кабінет (Президент Росії) центом впливу нео-номенклатури на „недружнє” середовище, а з іншого – захисником нео-номенклатурно-олігархічної системи, тобто системи специфічно номенклатурних та олігархічних практик в суспільствах Західного світу.

Розрив України і Росії, через кривавий збройний конфлікт проходить не тільки і не стільки по лінії зіткнення військових підрозділів, а в середині суспільств, що стає очевидним, якщо спробувати глибше зануритись в аналіз процесів, які відбуваються на теренах обох країн. Більше того, ця війна виявила, що лінія розмежування проходить часто в середині як країн колишнього Союзу, так і колишнього „соціалістичного табору” і навіть країн та званої „Старої Європи”, де утворились осередки, лакуни „дружні” для нео-номенклатурних практик.

Тобто, треба розуміти, що, приміром, стандарти Євросоюзу і реалії їх втілення у життя у різних країнах того самого Євросоюзу – це різні речі. Наявність нелегального бізнесу (в країнах „Старої Європи”), з одного боку і залишки номенклатури (в країнах „Нової Європи”) – з іншого, це живильне середовище для нео-номенклатурних (корупційних) практик. Саме вони дають надію російському бомонду, за умови прихильного або хоча б нейтрального ставлення європейців та американців до того, що відбувається на пострадянському соціально-політичному просторі, шанс на виживання.

Військова сила – це, зрозуміло найбільш небезпечний засіб(засіб відчаю) просування, номенклатурних практик у світ. Україна виявилась фактично на передовій протистояння, ключовою фігурою тепер вже у кривавій „грі” колись радянської номенклатури зі світом. Війна Росії з Україною (включно з анексією Криму) – результат відчайдушних спроб самозбереження, викликаних близьким крахом надій на непереривність процесу номенклатурної приватизації і „мирного” внесення номенклатурно-олігархічної бацили в не дуже здоровий організм європейського суспільства. Це результат аналізу тенденцій мирного розвитку подій, який не дає шансів швидкого розвалу Євросоюзу, хоча певні ознаки кризи тут безумовно є. Очевидно війна в Україні була визнана єдино можливим способом прискорити і кризу Євросоюзу і дестабілізації усього світового порядку, єдиною можливістю зберегти альянс нео-номенклатури і олігархату всередині Росії.

Перемігши ту саму хворобу, отримавши імунітет від цієї номенклатурної бацили, Україна могла б стати форпостом на шляху її розповсюдження у світі. Те, що російські „ура-патріоти” називають „величчю Росії” є нічим іншим як ностальгією суто радянської номенклатурної еліти та її молодої генерації (нео-номенклатури) за часами СРСР, коли її не дуже чіпав так званий „цивілізований світ”, оберігаючись за „залізною завісою” від зарази згаданої вище „бацили”, яку у цьому світі називали (теоретично не дуже коректно) „комунізмом” з ядерним захистом.

Образно кажучи, Путін й усі ті, хто за ним стоїть війною в Україні хочуть, з одного боку, розширити сферу свого впливу, а з іншого – заставити той же „цивілізований світ”, своє зовнішнє соціальне середовище, прийняти їх такими, якими вони є – соціально хворими. Тим більше, що і в цьому зовнішньому світові, залишається не мало лакун для їх достатньо толерантного сприйняття. Те, що це загрожує світовими катаклізмами, загальносвітовій безпеці, нарешті розпадом самої Росії, мало турбує тих, хто вимушений, полишаючи „історичну арену”, грати ва-банк і керуватись принципом „Після нас хоч потоп”. Тому їх не тільки не лякає конфронтація з НАТО, а навпаки – тішить.

Недалекоглядність такої політики яскраво демонструється анексією Криму, однією з цинічних цілей якої був, очевидно, підрив системи нерозповсюдження ядерної зброї через демонстрацію неефективності гарантій неядерним державам від ядерних, щодо їх цілісності і незалежності. Найпершим, хто повинен був отримати тут сигнал, так це Іран, як одна з нафтодобувних потуг, що хоча б у короткостроковому часі, мало б стримати падіння цін на нафту і газ. Фактичний провал цих розрахунків, ще раз демонструє їх авантюрний характер.

Ніяким чином не демонізуючи номенклатуру і розуміючи, що мова йде не стільки про конкретних людей, а про соціальне явище, зазначимо, що вона, як прихований соціальний суб’єкт, промовисто продовжує демонструвати в Україні свої можливості. А тому суспільство чекає непроста боротьба з ще доволі сильним і підступним ворогом (пережитком „совка” – номенклатурною та здобутком сьогодення – нео-номенклатурною елітою) як зовні, так і в середині країни.

Слабкість сучасних політичних сил в Україні полягає, зокрема й у слабкості чи навіть відсутності так необхідного сьогодні стереоскопічного бачення соціальних проблем, зокрема й проблеми номенклатурної еліти як соціальної, без якого політика перетворюється у жалюгідне експериментування. Скажімо, соціальним антагоністом номенклатури є так званий „середній клас”, залишки якого з „успіхом” продовжують знищувати і теперішні можновладці саме соціальною політикою. Їх невміння бачити суті проблеми, вже дуже дорого коштує суспільству в цілому і кожній людині окремо. Маси людей усе це сьогодні починають відчувати на собі і, будемо сподіватись, розуміти. Ні в якому разі не розкачуючи корабель, що навіть під час війни продовжують сьогодні робити деякі політичні сили і в той же час прораховувати соціальні наслідки своєї політики – неймовірно складна справа.

А.Іванкович