Олександр Маслак

Пристрасті за елітою

Останніми роками в українських ЗМІ незрідка можна зустріти матеріали, де у різних, часто абсолютно відмінних, контекстах вживається слово «еліта». «Політична еліта», «консенсус еліт», «регіональні еліти» тощо. Автори статей виносять у заголовки запитання на кшталт: «Чи адекватна сучасна політична еліта?» — або: «Чи здатна сучасна еліта України виконати свою місію?». Можна сказати, що проблеми, пов’язані із тим чи іншим аспектом функціонування провідної верстви суспільства, стали предметом широкого інтересу як у експертному і медійному середовищі, так і серед значної частини населення. Таке широке зацікавлення, однак, ніяк не впливає на реальний стан справ серед тієї категорії людей, що зазвичай означується словосполученням «українська еліта». Чому складається така парадоксальна ситуація? Для початку слід вкотре з’ясувати значення і зміст самого поняття «еліта», прослідкувати ґенезу нинішніх українських еліт.
Якщо узагальнити найпростіші й найширші словникові визначення, то еліта — це невід’ємна частина кожного соціуму, що здійснює функції управління суспільством або ж створює суспільні цінності й ідеї, а також моделі поведінки у суспільстві. Існують різні класифікації еліт, що відрізняються принципом визначення критерію належності до еліти. Польський соціолог і філософ Чеслав Знамеровський, наприклад, виділяв такі види еліт: еліта цінностей, еліта власності, еліта функціональності, еліта приналежності, родова еліта, еліта заслуг. Еліта цінностей, або ж меритократична еліта — визначається за принципом наявності непересічних розумових або фізичних здібностей. Коли певна група людей визначається посеред інших значними фінансовими статками — можна говорити про еліту власності. Родовою елітою визначається еліта за критерієм права народження. Інколи родову еліту також визначають як шляхту. Близькою до родової є еліта приналежних, тобто осіб, що перебувають в добрих стосунках із видатними особами. Завдяки важливій ролі, яку людина виконує у суспільстві (юристи, медики, військові, політики, науковці й т.п.), її можна зарахувати до функціональної еліти. Завдяки видатним заслугам людини перед суспільством її можна означити елітою заслуг. У пострадянській соціології поширені два підходи до визначення критерію належності до еліти: аксіологічний і альтимеричний. Аксіологічний, або ж ціннісний підхід передбачає, що до еліти належать насправді кращі й найбільш цінні для суспільства люди, які мають надзвичайні таланти, розвинений інтелект, компетентність у певній галузі, характеризуються високим рівнем моралі тощо. Альтиметричний підхід визначає приналежність до еліти за фактом доступу до реальної влади (політичної чи економічної) або впливу, безвідносно до моральних чи інтелектуальних якостей людини. Близьким до поняття «еліта’ є змістовне наповнення терміну «аристократія». Аристократія, згідно з класичними визначеннями епохи античності, — це та група кращих представників суспільства, яка має доступ до владних повноважень. Тобто тут поєднуються альтиметричний і аксіологічний підходи до розуміння природи еліти. Так само як і в понятті олігархії — еліти статків, що захоплює державну владу із метою захисту власних меркантильних інтересів.
Останнім часом, у зв’язку із поширенням теорій інформаційного або ж постіндустріального суспільства, дедалі більшою популярністю користується теорія шведських авторів Александра Барда та Яна Зондерквіста про меритократичну нетократію або ж мережеву еліту — новий тип еліти, що контролює інформаційні
потоки і комунікації, а це, в свою чергу, дозволяє здійснювати контроль не лише над розподіленням знань, але і над новими формами постіндустріального бізнесу. Як свого часу довів відомий американський соціолог комізирянського походження Пітірім Сорокін, жодне суспільство не може існувати без диференціації населення на класи (в термінології самого Сорокіна — страти) в ієрархічному порядку. «Сім’я, церква, секта, політична партія, ділова організація, ватага розбійників, профспілка, наукове співтовариство — кажучи одним словом, будь-яка організована соціальна група — розшаровується  через свою постійність і організованість. Навіть групи ревних зрівнювачів і постійний провал всіх їхніх спроб створити не стратифіковану (тобто не ієрархізовану. — Прим. О. М.) групу свідчать про загрозу і неминучість стратифікації в будь-якій групі». Подібні зауваження робив і німецький соціолог, один із засновників теорії еліт, Роберт Міхельс. Суспільна еліта, яка, виходячи із усіх можливих її визначень, займає вищі щаблі соціальної ієрархії, таким чином, є невід’ємним елементом будь-якого суспільства. Важливим чинником стабільності тієї чи іншої ієрархічної структури Сорокін вважав наявністьт. зв. «каналів вертикальної соціальної мобільности» — тобто механізмів пересування щаблями соціальної ієрархії і, відповідно, зміни соціального статусу особи. Наявність таких механізмів робить можливою ротацію і оновлення елітних прошарків. Відсутність каналів вертикальної соціальної мобільності спричиняє появу контреліти, що намагається делеґітимізувати наявну еліту і посісти її місце. Яка ж ґенеза сучасної української суспільної еліти? Яка історія ставлення до самого поняття «еліта» протягом усієї української історії? І які «слабкі місця»  вона має? Загальновідомо, що і в епоху князівської Руси, і в епоху Великого князівства Литовського соціальна еліта формувалася як єдність родового (князівсько-боярська аристократія) і меритократичного (православне духовенство) начал. Подібна ситуація деякий час зберігалася і в епоху Гетьманщини, оскільки козацтво було, попри поширений вітчизняний егалітаристський міф, оригінальним різновидом родової лицарської верстви. А провідні позиції православного духовенства в українському інтелектуальному житті не похитнулися аж до настання епохи модерну. Хоча, варто відзначити, що фактор статків також відігравав надзвичайно важливу роль і в князівському, і козацькому суспільстві. У складі ж Російській імперії, особливо починаючи від видання Петром І знаменитого «Табеля о рангах всех чинов воинских,
статских и придворних», все більшої ваги набирала функціональна еліта. Совєцька держава, попри декларований егалітаризм, створила новий елітний прошарок — потужний компартійно- державний бюрократичний прошарок, т. зв. «номенклатуру», що за своєю природою також була різновидом функціональної еліти.
Втім, ще у царські часи було досить багато питань до критеріїв відбору представників функціональних еліт. У совєцькі часи ця проблема почала набувати аж надто хворобливих форм. Основною проблемою радянської суспільно-політичної еліти був специфічний спосіб пересування вгору по сходах суспільної ієрархії, що його іноді називають «зворотним відбором». Тобто зайняти найвищі керівні посади у партійній номенклатурі можна було лише завдяки різного роду інтригам, доносам, повному політичному конформізму («коливаюсь разом із генеральною лінією партії») і т.п. Найбільш поширені у середовищі партійно-державної бюрократії, ці способи кар’єрного зростання також поширилися і в середовищі того, що ми називаємо «совєцька інтелігенція», «академічна номенклатура», «культурна номенклатура». Саме тому совєцька номенклатурна еліта пройшла жахливу еволюцію через взаємознищення різних внутрішніх угруповань і епоху корупційного «застою» до повної політичної деградації в останні роки існування СРСР. Помиляються ті, хто вважає, що корупційний розклад державного апарату в Україні почався за епохи Кучми чи Кравчука. Відбулося це навіть не у відомі своєю корумпованістю часи брежнєвського «застою». Ще Микола Хвильовий у 1920-х роках описував моральну деградацію нової радянської бюрократії. На вищі щаблі державної влади в СРСР, а тим більше у «провінційній» УРСР, гак само зазвичай можна було пробитися в основному за допомогою доносів, моральної безпринципності та безхарактерності. Так само існували різноманітні групи впливу і системи неформальних зв’язків, що є необхідним ґрунтом для появи вигадливих корупційних схем. І масштаби корупційних діянь збільшувалися по мірі неминучого ослаблення тиску карального апарату. Бо ж моральні основи, етос державної служби і суспільства загалом були зруйновані ще у перші роки більшовицької революції. Спроби замінити їх ерзацами на кшталт «Морального кодексу будівника комунізму» були апріорі нереальними. Це, звичайно, не виключає того, що у компартійній ієрархії були й чесні, талановиті люди. І їх дійсно було досить багато. Причому чим нижчим був щабель партійно-бюрократичної драбини, тим більше таких людей можна було помітити. Однак загальна Система досить вдало перетворювала цих чесних і талановитих людей на ґвинтики бюрократичного механізму. Той, хто відмовлявся бути  таким Гвинтиком або «неналежно » виконував свої функції, миттєво опинявся поза межами вищого бюрократичного класу.
Яскравим прикладом цього служить доля першого секретаря КПУ в 1960-х роках Петра Шелеста, який не дуже старався розчинити українців у «новій історичній спільності — радянському народі». І в результаті був позбавлений своєї керівної посади  й висланий за межі України. Нинішня «українська еліта» успадкувала найгірші традиції радянської компартійної бюрократії. Тотальна корупція, політичні інтриґи та зрадництво, грабіжницьке ставлення до загальнодержавного набутку, руйнація культурної спадщини — як і у часи «совка», все це залишається набором невиліковних хвороб правлячого прошарку в Україні. Причина проста — від свого початку, з 1991 року, новітня українська державність мала одну «вроджену ваду». Новітня бюрократія майже повністю складалася із представників бюрократії старої — радянсько-компартійної. Власне, в якусь мить майже весь бюрократичний апарат УРСР дивним чином перетворився на бюрократичний апарат нової незалежної України. Хоча, з іншого боку, нічого дивного тут немає. Як свого часу казав із цього приводу відомий український меценат Петро Яцик: «Державою повинні були керувати ті, хто вміє нею керувати». Керівництво націонал-демократичних партій у своїй більшості складалося з далеких від реалій державного управління представників творчої інтелігенції. Ці люди не спромоглися тоді взяти владу в свої руки. Тож було би сумнівним, що вони цю владу змогли б утримати, якби раптом отримали. Усім добре відомий приклад посткомуністичної Польщі, коли по короткому правлінні колишніх опозиціонерів-антикомуністів з «Солідарності» до влади на довший відрізок часу знову прийшла екс-компартійна номенклатура на чолі з Кваснєвським. Але, на відміну від України, і керівництво антикомуністичної опозиції у Польщі складалося не з самих інтелігентів і робітників, та й польська комуністична еліта була менш вражена моральною і розумовою деградацією, яка роз’їдала радянську партократію. Ну і, зрозуміла річ, Польща, на відміну від України, була якою-не-якою, але незалежною державою. Навіть в умовах радянського блоку. Ще у часи Гомулки, наприкінці 1950-х років, на офіційних парадах поряд несли прапори Народного війська польського, Гвардії людової, Армії крайової, передвоєнних польських військових частин і тих польських з’єднань, що у роки Другої світової війни воювали на Заході. Це все могло відбуватися навіть за особистої присутності Хрущова — і він спокійно все те споглядав. Уявити щось подібне за реалій УРСР цілком неможливо. Тому «період трансформацій» поляки пройшли досить-таки успішно, навіть якщо дуже критично розглядати нинішній політичний стан у Польщі. Україна ж, отримавши довгоочікувану незалежність ледь не «за щасливим збігом обставин», і досі не подолала сумнівної бюрократичної спадщини радянських часів. Зрозуміло, що у 1991 році не було реальної альтернативи до збереження наявного в країні бюрократичного апарату. Об’єктивно, саме цей факт став визначальним при формуванні нової соціальної структури українського суспільства. Візьмімо для прикладу інститут приватної власності, завдяки якому українська олігархія займає провідні місця у вітчизняній суспільній ієрархії. У більшості європейських країн цей інститут є основою стабільності розвитку та забезпечення добробуту і незалежності громадян. Рідко коли можна заперечити
правомірність походження приватної власності, як в цілому, так і в окремих конкретних випадках. Саме це врятувало країни Європи, з глибоко вкоріненими приватновласницькими традиціями, від перемоги тоталітарних режимів.
Натомість сама генеза української еліти статків (властиво олігархії, бо власне ця категорія людей має реальні важелі впливу на ситуацію в країні), стала джерелом стратегічних небезпек як особисто для цієї еліти, так і для країни загалом. В Україні (як і в цілому на постсовєцькому просторі), цілком справедливим здається афоризм Жозефа Прудона: «Приватна власність — це крадіжка». Власне, формування нового великого капіталу після краху СРСР відбувалося в основному двома шляхами: 1) як комерціалізація «тіньових» капіталів забороненої компартії і комсомолу; 2) як офіційне привласнення правлячою посткомуністичною бюрократією колись «загальнонародної» державної власності. Інакше стати мільярдерами за рекордно короткі терміни в країні, де до того офіційно не існувало приватної власності, було неможливо. Тим більше неможливо це було зробити випадковим «хлопцям із вулиці». Такий симбіоз державної бюрократії і представників великого капіталу дає підстави говорити про єдиний олігархічно-бюрократичний прошарок, що править нині Україною. Звичайно, спочатку провідну роль у цьому суспільному прошарку відігравала бюрократія. Нині ж у головних ролях виступають представники створеного цією бюрократією «олігархату». Якщо оминути кримінальний
бік цієї проблеми, то важко, наприклад, пояснити, яким чином керівники (директори) державних підприємств стали раптом їх повноправними власниками та яким був критерій вибору власників тих або інших приватизованих підприємств. І правомірність того чи того акту приватизації викликає шалені суперечки, коріння яких лежить, в більшості випадків, і не в правовій, і не в економічній площинах. Це, в свою чергу, закладає основу для перманентних спроб перерозподілу власності, для нових конфліктів — як локального, так і загальнодержавного масштабу. Саме ці конфлікти лежать в основі численних політичних пертурбацій, гучних скандалів, урядових і парламентських криз, що ми їх можемо нині спостерігати в нашому політикумі. Очевидно, і до за такого стану речей на Україну чекатиме ще не одна конституційна реформа, оскарження результатів виборів усіх рівнів і карколомна зміна різних складів урядів. Бо ж причиною всіх цих жахливих, руйнівних для держави
й суспільства процесів є саме нескінченний перерозподіл нелеґітимної, а отже «нічиєї», як це не парадоксально виглядає, приватної власності. Приватна власність в Україні, замість того, щоб стати чинником суспільної стабільності, перетворилась на одну з основних причин можливої державної катастрофи. Адже нелеґітимність походження капіталів більшої частини «нуворишів» може спричинити як деструктивні дії «низів», так і, навпаки, їхню тотальну апатію, викликану відчуттям неможливості впливу на події в країні без відповідного «фінансового багажу», який нереально набути чесним (легітимним) шляхом. Тому надія на формування повноцінного громадянського суспільства виглядає доволі ілюзорною. Для України за таких умов ледь не єдино можливим залишається вибір між олігархократією і охлократією.
Чи можливо якось виправити це становище? Наразі таке реально лише за умови поширення в суспільстві нового позитивного етосу, побудованого на розумінні суспільної ролі приватної власності. Повинна запанувати ідея використання інституту приватної власності насамперед для забезпечення суспільних, а не приватних потреб, хоч як це химерно звучить. Приватний власник повинен зрозуміти взаємозалежність між власним добробутом і добробутом суспільства загалом, відчути свою відповідальність перед суспільством, народом і державою. Першим кроком до цього могло би стати впровадження ефективних механізмів громадського (саме
громадського, а не державно-бюрократичного) контролю за використанням великих капіталів, та реквізиція власності, набутої відверто кримінальним шляхом. При тому слід відкинути варіанти типу «всьо отнять і подєлить». Перерозподіл повинен бути не самоціллю, а лише засобом для припинення девальвації і дегуманізації природного права приватної власності. Але цих заходів не зможе вжити жодна з великих політичних сил, які нині діють в Україні. Бо ж усі вони прямо чи опосередковано залежні від великого олігархічного капіталу. Тому порятувати Україну може лише формування нової політичної контреліти, здатної до ефективного державного управління, яка змете нинішній деґрадований політичний клас. Власне, проведе «десовєтизацію» — очистить владні коридори від пострадянського бюрократично-олігархічного  – бриду. Незалежно від того, якими прапорами той гібрид буде прикриватися: синьо-білими, помаранчевими, біло-червоними, рожевими чи навіть державними синьо-жовтими. А ці процеси, в свою чергу, треба реалізовувати комплексно. Новий клас інтелектуалів, новий клас політиків і державних службовців, власне, нова контреліта, що повинна прийти на заміну здеґрадованому політичному класові, повинні сформулювати синергетичний підхід до реалізації цієї програми, що поєднуватиме створення нових цінностей, які консолідуватимуть українське суспільство, надаватимуть йому стимул до подальшого розвитку, і, разом із тим до створення нових інноваційних технологій. Ці два фактори, вкупі з тотальним позбавленням українського соціуму «пострадянського синдрому», зможуть не лише порятувати українську державність від можливого краху, але й здобудуть для України гідне місце у сучасному світі. Втім, це вже тема для окремої статті.