„Лист у владу”.
Серпень високосного, ще одного переломного в Новітній історії України, 2004 року. Україна втретє обирає президента. Рідному брату майбутнього Президента України Петру Ющенку, для його брата, Віктора Ющенка, тоді ще претендента на посаду від опозиції, було передано особистого листа. Отримав майбутній президент цього листа чи ні – так і залишилось невідомим. Тим більше, залишилось незрозумілим, чи прочитав він його. Час передачі листа адресату збігся з часом агітаційних поїздок по Україні, а потім була історія з отруєнням та передвиборча гарячка. Оскільки лист цей за суттю не є конфіденційним, а являє собою щось на зразок есе на політичну тему, то з дозволу автора листа наводимо його фактично без суттєвих скорочень:
„Шановний Вікторе Андрійовичу!
Не заглиблюючись у мотиви, що спонукали написати цього листа – їх можна зрозуміти з самого листа – одразу скажу, що мої професійні інтереси далекі від практичної, а тим більше публічної політики, як і до того, що сьогодні називають політичним аналізом. А тому я довго вагався перш ніж відправити готовий вже текст. Проте, оскільки зроблені тут висновки, які основані на роками виробленій професійній звичці слідкувати за перебігом суспільних процесів, переважно підтверджуються, а також з огляду на те, що практична політика у нас продовжує бути справою аматорів, сподіваюсь, що і мої думки не будуть зайвими, незважаючи на те, що радників у таких справах, як правило, особливо тепер, не бракує…
Однією з ознак непрофесіоналізму у політичній сфері сьогодні, на мій погляд, є, успадковане від минулого, погано приховане презирство до теорії, передусім соціальної, хоча у нас і важко знайти серед практичних політиків тих, хто не готував би собі про всяк випадок дипломів кандидата, доктора наук чи й академіка саме у галузі суспільствознавства. Між тим, політична практика залишається полігоном соціального експериментування, попри те, що до неї, особливо перед виборами, прилучають немало консультантів, поради яких, безперечно корисні, але аж ніяк не допомагають політикам визначитись з їх соціальною позицією – тим місцем у суспільстві, яке займає політик та соціально-політична сила, яку він репрезентує, обслуговуючи певний суспільний інтерес. Безперечно, в умовах жорсткої інформаційної блокади в якій знаходиться сьогодні „опозиція”, багато важче донести розуміння своєї позиції, але чітка її визначеність у таких умовах стає ще більш вагомою, оскільки робить зрозумілими людям слова та дії політиків… Вибачте за надто загальні, а тому й дещо банальні сентенції, викликані, втім, як правило, мало виразною артикуляцією соціально-політичної позиції тих, кого у нас сьогодні називають „політичною елітою” – „владою” і „опозицією” …
Щоб якось конкретизувати сказане, звернемось хоча б до того, що на поверхні політичного протистояння – боротьби „політтехнологій”. Відповіддю „влади” на легко зрозумілу орієнтацію „опозиції” (за умов, коли політика стала різновидом „тіньового бізнесу”) на образ порядного, не заплямованого політика, стала розгорнута у засобах масової інформації особистісна дискредитація лідерів „опозиції” та їх найближчого оточення. Про результати сповна можна буде судити пізніше, та і тепер ясно, що масоване зомбування виборців має свої наслідки. До того ж, не зважаючи на само-дискредитацію „влади” умовами соціальних негараздів, політ-диригенти з провладних кіл намагаються створити враження (через маніпуляції у тих же засобах масової інформації), що основна роль критики цих негараздів належить самій „владі” та певній частині „опозиції”, передусім, „комуністам”(а тепер і „соціалістам”), чого ті і домагаються, забезпечуючи собі голоси виборців, а „владі” місце начебто над боротьбою різних опозиційних сил за владу …
Сьогодні вже всім, хто більш менш об’єктивно дивиться на події, стає очевидним, що один зі сценаріїв, який розігрується, полягає у відтворенні ситуації „вибору без вибору” минулих президентських виборів … Досягаючи хоча б статусу „кво”, „влада” таки сподівається на сумнозвісний „амін-ресурс”, який полягає не тільки у прямому використанні владних повноважень, а й у розрахунку на „совком” виховану орієнтацію ще багатьох людей на начальство. А в таких умовах „право-центристська опозиція” може отримати перемогу тільки маючи багатократну перевагу довіри виборців, яку сьогодні так важко завоювати і так легко втратити, практично не маючи у розпорядженні засобів масової інформації … Виходячи зі сказаного прогноз може бути мало втішним як для „опозиції”, так і для „влади”, яка, відчуваючи це, робить, без перебільшення, титанічні зусилля, щоб утриматись …Усе вирішуватиме ситуація напередодні виборів …
Між тим, за протистоянням партій, особистостей та технологій для переважної більшості населення України залишається прихованим, зрозумілим цій більшості тільки на рівні інтуїції (яка може і схибити під час виборів, на що „влада” як раз і розраховує), зміст тих соціально-політичних та соціально-економічних процесів, які відбуваються. Прикро, що „опозиція” тут мало чим відрізняється від „влади”, залишаючи не задіяними суспільні сили, які могли б вирішити на її користь долю президентських і, що не менш важливо, наступних парламентських виборів …
Спробую продемонструвати на дуже показовому прикладі, як на рівні, суто здавалося б, пропагандистської риторики, виявляється стратегічна вразливість невизначеності намірів „опозиції”. Хоча, мабуть що, не вся „опозиція” або не всі в ній, внутрішньо готові і зможуть, стати на бік визначеності, про яку піде мова далі. Але така відверта гра „провладних сил” на цій невизначеності не залишає, здається, „опозиції” вибору, точніше тій її частині, яка називає себе „національно-демократичною”…
Якщо оцінювати найбільш вдалі „піар-акції” „влади” (важко сказати чи є це свідомим „технологічним ходом”), то однією з найбільш ефективних, стала експлуатація самої мовної конструкції „влада-опозиція”, яка повсякчас відтворюється, претендуючи у пропаганді від „влади” на роль того, що (вибачте за сленг) називають „концептом”, який закладається (як і у будь якій іншій рекламі) у підсвідомість людей і на який нанизується те, що треба засвоїти: „влада – пропонує, працює”, тоді як „опозиція тільки критикує і заважає” , „влада – прагматики”, тоді як „опозиція – демагоги”, „влада перемагає – опозиція програє” і т.д. , і т.п. Й нарешті, „хід”, який мабуть стане „хітом” нинішньої виборчої компанії разом з закликами до стабільності та спадкоємності влади – це настійливо повторювана думка „комуністів” та професійних провокаторів від „влади” про те, що насправді то ніякої „право-центристської” опозиції як самостійної суспільно-політичної сили (позиції) взагалі немає, що за нею приховується один з фінансово-економічних кланів (заангажований США), який бореться за владу з метою перерозподілу „однаково вкраденої” у народу власності …
А це і є той фон, на якому у „влади” відкривається широке поле маневру у політичній грі, включно зі спробами, перехоплюючи по всяк час ініціативу, симулюючи опозиційні „бренди”, доводити, що вона ще більш демократична ніж „право-центристська” – „демократична опозиція”. Людям хочуть залишити вибір між „демократичною владою” і „комуністами” – відомими, ще з часів „Союзу” „не-демократами”, котрі, розраховуючи на свій досить стійкий електорат, теж не проти погратися в демократичні лозунги… Тобто, буквально, як у славнозвісному фільмі про „Чапая”, пропонується вибір між „більшовиками” і „комуністами”…У цей сценарій непогано вписується й загравання з „соціалістами”, як намагання до кінця розколовши „опозицію”, дати їм ще одну примарну можливість „достойно” увійти у „владу”… А втім, відтворюючи ситуацію минулих виборів, „провладні політтехнологи” не виявляють аж занадто великої фантазії…
Виникає питання, чому взагалі стає можливою такого роду гра з перехопленням ініціативи та спекуляціями навколо визначеності (точніше: невизначеності) позиції „опозиції”, яка будується, зокрема, й на настійливому відтворенні та розповсюдженні мовного штампу „влада-опозиція”, коли, між іншим, наприклад, до „опозиції” зараховують усіх скопом – від „комуністів” до „націоналістів”(маючи на увазі, той негативний відтінок, який до перших сформувався за часів „перебудови”, а до других – ще за „Союзу”)? Відповідь на це, здавалося б суто практичне питання про способи маніпуляції масовою свідомістю можлива, якщо тільки, згадавши теорію, відповісти на, здавалося б, багато більш загальне і суто теоретичне питання: що таке „влада”?…
Дуже коротко: здебільшого „влада” визначається як певна „здатність суб’єкта …” Тобто, у будь якому разі, сама „влада” – це ніякий не суб’єкт влади! Інакше кажучи: ні „влада”, ні „опозиція” не є суб’єктами політичного процесу. А тому мовний штамп „влада – опозиція” це (знову вибачте за сленг) – лише мовний „симулякр”… Простіше кажучи, цей мовний штамп, яким так необачно прислуговуються і ті, хто зараховують себе в опозицію до „влади”, просто приховує дійсне „ім’я” суб’єкта влади, котре очевидно, й не дуже хотіли б афішувати найперше ті, хто цю владу має … Іноді, правда (може якраз в результаті тієї самої кампанії з дискредитації „опозиції”) мало віриться в бажання й багатьох „опозиціонерів” самовизначатися. Адже для цього треба було б відповісти, хоча б самим собі, на сакраментальне питання стосовно власної політичної активності: вона є боротьбою з владою певної політичної сили, чи тільки за місце у „владі” цієї сили (?!)… Хоча, це швидше питання власного вибору… Більш важлива відповідь на інше, ніяк не особистісне та, врешті й не таке складне як на сьогодні, питання: у кого сьогодні влада в Україні? Всі ж бачать, що не так щоб „не все погано в нашому домі”, а не всім у ньому погано, особливо ж наближеним до влади …. Не дуже „технологічна”, хоча у чомусь і правильна та зрозуміла усім відповідь полягає у посиланні на „чийсь режим”, знову-таки, маючи на увазі персоналії – позиція в основному, тих же „соціалістів”. Більш точне, але не менш вразливе посилання на владу кланів, сімей. Будучи, як здається, простими і зрозумілими, такі відповіді дуже вразливі, оскільки за „Союзу”, а особливо за роки „незалежності”, у людей вироблена алергія до усякої „влади” разом з чехардою в ній персоналій, сімей і кланів у „розкрутці”, а тим більше у дискредитації яких, досягнуті вражаючі успіхи. Тому, відповідаючи на питання, у кого влада, варто, не обминаючи персоналії у їх вузькому та широкому (сім’ї, клани) значенні, час від часу відволіктись від них, що, між іншим, з успіхом роблять „комуністи”, продовжуючи розповідати стару, але ностальгічну з часів тотальних політінформацій „байку” про „буржуазію та пролетаріат”…
А тоді виходить, що можлива тільки одна зрозуміла усім відповідь, на це вкрай важливе питання щодо суб’єкту влади: в незалежній, ринково налаштованій Україні мають владу ті, хто мав її і до здобуття незалежності, і до початку ринкових перетворень… „Ті” це, хоча, зрозуміло, й окремі персоналії, їх сім’ї та клани, але не тільки й не стільки окремі … Це певний соціальний прошарок, соціально-політична група або, якщо хочете, „сила”, хоча й дуже специфічна… Та сама, яку, маючи на увазі деякі її ознаки (наприклад, здатність до само відтворення), в уже далекі часи „перебудови”, намагалися навіть підвести під поняття „соціального класу”… Інколи її називають, „партійно-господарською номенклатурою”, що залишилася з часів „Союзу”, відтіняючи іншу її особливість – певний спосіб формування. Однак, якось зостається в тіні те, що за витоками ця „сила”, представниками якої і є сьогоднішні „більшовики”(і це головне у світлі останніх пропагандистських маневрів провладних агітаторів та провокаторів!), – це певна частина колишньої КПРС – та, що відмовившись від „ідеї комунізму” передусім заради влади, заради цієї ж влади почала спекулювати іншою ідеєю – „ідеєю незалежності”! … Тобто, залишивши єдину, як на той час „партію влади” – КПРС (тільки тому, що вона цю владу втратила), ця, як правило, безідейна і деморалізована ще до, а найбільше – під час „перебудови”, частина „парт-госп активу”, яка складала досить значну частку тодішньої владної еліти, трохи оправившись, поступово опанувавши процес, на хвилі прагнень до незалежності, почала створювати свої, хоча і маленькі та, зрозуміло, безідейні, але власні „квазі-партійні об’єднання”, протиставляючи їх не стільки „комуністам”, скільки „демократичному руху” в колишній КПРС та руху „національному” поза нею, єдиним представником яких певний час був „Рух”… (Як це не дивно, але основна колізія політичної боротьби на теренах „постсоюзного” простору, що відбувалася за лаштунками, полягала якраз в проблемі єдності, з одного боку, „безідейної номенклатури”, а з іншого – „демократів” з „націоналістами”, а вже потім у боротьбі між ними та „ідейними комуністами”, що особливо яскраво видно, на прикладі Росії, де національна ідея, маючи шовіністичний відтінок, поховала демократію) … Скориставшись проблемою єдності „національно-демократичної опозиції”, яка стоїть ще й досі, їхні політичні опоненти і почали створювати власні, такі собі „маленькі КПРС” (їх не зовсім коректно називають єдиною „партією влади”), які, врешті решт і об’єдналися у „більшість”(зрозуміло, що відповідним чином), для реального протистояння, тактично „комуністам”, а стратегічно – „національно-демократичним силам”. Утворивши осередки начебто нової, але, за суттю тієї самої, державної та регіональної командно-адміністративної системи влади, вони використали лозунги „національно-демократичних сил”, почасти навіть сформували з її прихильників свій власний партактив … Можна по різному називати цю соціальну групу чи силу, у якої була і залишається сьогодні влада в Україні. Проте, лише визначеність та пряма відповідь на питання про те, у кого влада і який вона має характер, дозволяє, поставивши крапки над „і”, визначитись з власною позицію та вектором політичного дискурсу, зробивши їх прозорими для виборців. Така визначеність щодо суб’єкту влади, розвінчує спроби „більшості” уникнути відповідальності за певну політичну лінію усіх років незалежності, яку проводили „безідейні комуністи” на чолі зі своїми лідерами, використовуючи окремих осіб з протилежного табору як адміністраторів, дуже часто у псевдо-реформах, прикриваючись національно-визвольними та демократичними лозунгами та протистоянням з „ідейними комуністами”, ілюзія якого створюється, зокрема, і риторикою останніх. Проголошуючи на словах „прагматичність”, сьогоднішня „більшість”, продовжує проводити цинічну політику самозбагачення, самозбереження та самовідтворення у зручних для себе формах правління. „Ідейні” та „безідейні”„комуністи” власне і є носіями тієї адміністративно-командної системи, яка, ставши однією з причин розвалу „Союзу”, знову і знову реанімується і, прагнучи до все більших масштабів, загрожує незалежності України, душить ринок, на який намагаються списати соціальні негаразди, прикриваючи цим нездатність керувати в умовах цього ринку. Їх спільна політична „псевдо-реформа” – це і є їх „псевдо-відгук” на реальну, ними ж створену ситуацію „псевдо-ринку”… В цілому бездарні потуги налагодити цивілізований ринок, через половинчатість реформ та відсутність в них соціальних орієнтирів, погано контрольований розпад „Союзу”, який став результатом, а не причиною економічного занепаду (щоб подолати його, затівалися і „перебудова”, і новий „союзний договір”); розвал промисловості, культури, науки і взагалі безлад, як необхідна умова безсоромного пограбування народу; масштабна міграція з України … – усе це й багато чого ще можна було б закинути тим, хто мав і має сьогодні владу в Україні, намагаючись її зберегти … Але найгірше – прямий результат ганебної політики „влади”(їх влади) – це економічно й соціально пагубне, ганебне, як для цивілізованого світу – соціальне розшарування суспільства, яке і є, власне, соціальним підґрунтям видимості політичного протистояння „більшовиків” та „комуністів”, а взагалі-то їх тандему у реставрації в Україні системи влади, такої зручної для кримінально-мафіозного розподілу власності, попри усю демагогію останніх … Безперечно, що сказане є певним спрощенням і потребує принципових уточнень. Так, в „квазі-партійних” об’єднаннях „більшовиків”, в які так настійливо сьогодні вербують нових членів, треба чітко вирізняти, як і в колишній КПРС та й у теперішніх „комуністів”, „рядових”, „середній партактив” та тих „особливо зацікавлених”, котрі власне і створювали їх „під себе”. Безперечно, що таке розмежування непросто провести, особливо публічно, оскільки багато молодих та амбітних людей таким чином намагалися і намагаються себе реалізувати в політиці, часто погано вдумуючись у суть тих процесів, в яких беруть участь. „Владний прошарок” та його фінансові візаві, яким, в основному, і вдалось скористатися плодами незалежності в умовах „псевдо-ринку”, складають абсолютну меншість навіть у цих „маленьких та безідейних КПРС” та поза ними, особливо в регіонах. Зазначений „владний прошарок” – це не просто окремі особи, а певні соціальні типи – політика, державного, господарського керівника, „кримінального авторитета” чи їх поєднання – такі різні і такі схожі – колишні, далеко „не останні люди „совка” й наближені до них. Сьогодні вони дійсно пов’язані круговою порукою у клани, що мають усі ознаки мафіозних утворень. Пустивши корені у партійні, державні, комерційні структури, поєднавши їх між собою та з криміналом, задіявши до „партійно-державного” будівництва праведні, а частіше – не праведні, ресурси та молодь, залякавши пресу, вони, скористались розгубленістю людей, втратою ними орієнтирів, слабкістю демократичних традицій та національної свідомості в Україні. Усі ці роки їх влада трималась за рахунок демагогії, кадрових перетасовок, залякування та безсоромного грабунку абсолютної більшості населення. Свідомо артикульована опозиція саме до них, як суб’єкта влади, як політичної сили, і мала б стати основним змістом опозиційності в Україні, а разом з тим і певної, безперечно виграшної, соціально-політичної позиції та лінії поведінки „опозиції” … Безперечно зазначена „сила” має свої проблеми. Це і проблема єдності „більшовиків”, ідеологи яких не випадково так настійливо та безуспішно шукають свою „національну ідею”. Це та ж проблема їх власної соціально-політичної позиції – наче хамелеони вони весь час міняють колір, виглядаючи то аж занадто „національно” чи то „соціально” стурбованими, виступаючи то в ролі „соціал…”, а то й „демократів…”, за суттю залишаючись тією самою соціальною групою, народженою „совком”, яка не вміє в житті нічого робити без „владних повноважень”, що не так і легко приховати. Ці повноваження – єдино можливий спосіб їх існування, забезпечений адміністративно-командною системою правління. Оскільки вони зрозуміли, що з „ідеєю комунізму” цих повноважень вже не втримати, їх так дратують „ідейні комуністи”, яким і досі вдається експлуатувати цю „ідею”, тримаючись на плаву у політиці, відволікаючи, правда при цьому, у реальної опозиції „протестний електорат”. Бажаючи утримати в руках владу або ж, хоча б, утриматись при „владі”, щоб бути з нею „на ти”, і ті й інші готові навіть віддати її більш молодим, але ж своїм, певним чином відібраним та перевіреним кадрам… Сказане – це, взагалі то проста і зрозуміла правда сьогоднішньої соціально-політичної ситуації, так що навіть у провладних колах час від часу нею бавляться. Так скоріше за все і будуть характеризувати її майбутні історики … Сьогодні про це мало говорять публічно, але тільки тому, що мало кому з публічних політиків зручно сьогодні про це говорити, хіба що дуже молодим … Тут потрібне ще одне уточнення: йдеться саме про певну соціальну групу та політичну силу, а не про „бюрократію”, „чиновників”, на яких вже знову готові, як і за часів „Союзу”, „вішати усіх собак”, переводячи на них стрілки „народного гніву”… Хоча, безперечно, частина „владного прошарку” є також і бюрократами, однак, сама по собі бюрократія це лише необхідний структурний елемент будь-якої держави, з якою політик „совка” часто себе ототожнює і сьогодні, проголошуючи її суб’єктом влади і намагаючись, знову-таки, сховатися за ним від відповідальності, як суб’єкт влади, за рішення, які він приймає, а бюрократія виконує … Принаймні зрозуміло, що, корумпована бюрократія є тільки засобом та дуже зручним „псевдосуб’єтом влади”, на який можна списати негаразди, відволікаючи увагу людей від власне суб’єкта влади … Що ж може дати сказане вище практичному політику, окрім прозорості намірів та передвиборчого „бренду” („технологічно” вже це немало..)? Головне: треба чітко розуміти з ким мають справу ті, хто проголошує свою опозиційність в Україні і в чому власне зміст цієї опозиційності… Не залежно від того, як той чи інший політик опинився в „опозиції” – не пройшовши перевірку на лояльність у „владі” чи якось інакше. Демонструючи опозиційність чи, знову таки, лояльність до „влади” – треба давати собі звіт, про яку, власне, політичну силу, про якого „суб’єкта влади” йдеться … В ситуації лояльності до „влади” ( у свій час саме „тактика” лояльності до „влади” розколола „Рух” ) неминуче, рано чи пізно постає вибір: або, скомпрометувавши себе, взагалі відійти від політики або, „коливаючись разом з лінією” поведінки „сили” у якої влада, у фарватері її (в умовах України) „безідейної” та безпринципної соціально-економічної політики, стати її заручником, якщо не „своїм”. Вироблена протягом багатьох років практика підбору кадрів в межах цієї „сили” як магнітом притягує „споріднені душі”, але й виштовхує чужинців … Тут не місце згадувати історію формування спочатку російсько-імперської, а потім і її послідовника – „совєтської” владної еліти… Щоб у цій соціально-політичній групі чи силі стати своїм, треба мати типові риси, сповідувати певний стиль роботи, бути вихованим та відібраним, за певними критеріями… Так, наприклад, колись „апаратчики” середньої руки, навчали молодих „комсомолят”: „Якщо назріває несанкціонована п’янка, якої не можна запобігти, треба її очолити …” Чи не так було і з незалежністю України взагалі, і з тим, що називають сьогодні „політичною реформою”, зокрема? …Зрозуміло, що навчені на західній політичній кухні технологи не можуть врахувати цієї логіки чи психології „вимушено вічних піонерів”, але її знають багато з тих, хто був задіяний у ту„систему”. Треба тільки згадати, свідомо даючи собі звіт, з ким має справу „опозиція”, з яким типом політичного опонента. Схожих прикладів сильних та слабких сторін цього „опонента право-центристської опозиції” можна було б навести не мало … Скажімо, підбір кадрів за принципом особистої відданості може бути дуже ефективним, але він мало придатний для суспільно значимих справ. Підібрані таким чином „кадри” будь-яку справу здатні перетворити на нестримну демагогію на людях й відвертий торг по за очі… Можна було б багато говорити про способи виживання „номенклатури” і про грубі помилки „національно-демократичних сил” у боротьбі з нею, а, фактично, про відсутність чітко усвідомленої мети такої боротьби; про слабкість соціальних програм „правих” і заходів щодо виконання цих програм, особливо у формуванні свого електорату – „середнього класу”; про критичну залежність дій правих від „лівої опозиції”; більш емоційне, ніж розумне ставлення до „ідейних комуністів” і взагалі „комуністичних ідей”, а тим більше – до „соціалістів” та „соціал-демократів”, коли ведення полеміки з ними відбувається взагалі поза соціальним контекстом і т.д., і т.п. Тут треба ще раз підкреслити, що коли йдеться про „номенклатуру”, то мається на увазі, передусім, певний соціальний тип, соціальна позиція, а вже потім окремі особи, що мають, зрозуміло, й власні життєві позиції та досвід, і є інколи непоганими спеціалістами у певній галузі та мають особистісні, не завжди найгірші, людські якості… Зрозуміло, що сказане є міркуваннями „post factum” та ще й з позиції, так би мовити, поза політичним процесом. В дійсності все було та є і простіше, і складніше… Закінчуючи листа, можна підсумувати: роки незалежності України були роками війни з народом ображеної, через втрату своїх позицій, „номенклатури” (може колись знайдуть кращу назву), яка була рекрутована у свій час з народу і ще за „Союзу” стала паразитуючим прошарком… За наслідками це була фактично „громадянська війна”… Неправедний перерозподіл власності на її користь добігає кінця … Але, без перебільшення, історичною місією „національно-демократичної опозиції” залишається відсторонення від влади, цього, і в теорії ще погано осмисленого, „суб’єкта влади” – феномена „совка”, незапланованого і осоружного продукту невдалої спроби втілення, здавалося б такої колись привабливої, „ідеї комунізму”, що вичерпала себе не тільки практично, але й теоретично; відсторонення безкровними, демократичними засобами, не прагнучи до особистої помсти чи вигоди, а піклуючись про абсолютну більшість людей … Підпис.
P.S. Не дуже сподіваюсь на відповідь. Проте, хотілося б знати, чи прочитано листа. Дати про це знати чи надіслати відповідь можна шляхом зворотнім тому, яким цей лист потрапить до Вас. Якщо визнаєте за необхідне, можете використати текст без посилань на автора у публічній полеміці та пресі, конкретні пропозиції щодо цього, зрозуміло, потребують окремої розробки…”
* * * Пізніше, перечитуючи листа, коли стала відомою історія з отруєнням, а особливо після другого туру с початком „помаранчевої революції”, його автор пожалкував, що не побажав адресату мужності у тій жорстокій та дуже небезпечній, як виявилось, публічній політичній боротьбі, в яку перетворилася та виборча кампанія, втягнувши в себе не тільки політиків, а й мільйонні маси людей. Але не тільки мужності забракло адресату, але й мудрості. Автор листа пізніше часто розмірковував про драму Ющенка – політика, який так хотів бути своїм у, як виявилось, не дуже й чужому для нього владному номенклатурному середовищі. І скоріше за все так і не зрозумів, чому залишився білою вороною як у їх колі, від якого він ніяк не міг відірватися, так і у національно-демократичному оточенні, до якого він так хотів прихилитися. Він повсякчас намагався залагодити стосунки з номенклатурою (що , взагалі то зрозуміло, зважаючи на повсякчасний шантаж останньої), діючи все частіше за її ж правилами. Врешті спроба вже президента Ющенка через „круглі столи” привити національну свідомість номенклатурі завершилась поразкою. Президент Ющенко (нехай не ображається Віктор Андрійович, йдеться не про його самодостатню особистість) виявився не просто не готовим до боротьби з номенклатурною практикою, зокрема номенклатурною приватизацією, а сам спробував їх очолити. Його кадрова політика – це яскравий приклад номенклатурної політики. І сьогодні вже не важко сказати більше користі чи втрат завдали національно-визвольній справі п’ять років його президентства. Очевидно, що Україна більше втратила і не просто втратила, а завдяки і його політиці сьогодні поставлена на грань втрати незалежності, стікаючи кров’ю у боротьбі зі, здавалося б очікуваним ним, агресором. Висновок, який зробив автор листа, полягав у тому, що суть помилок національно-визвольного руху в ігноровані саме соціальних чинників політичних перипетій, спробі знайти опору у національно свідомої, але номенклатури, для якої соціальні проблеми це тільки привід для демагогічної спекуляції. Ба, навіть спробі плекати нову, національно свідому номенклатуру. І призначення „Юлі”, а тим більше відставка її першого, такого яскраво анти-номенклатурного уряду (зрозуміло також не безгрішного), яка супроводжувалась грубо помилковим ситуаційним об’єднанням з регіоналами, стали кроками перманентної здачі позицій цій самій номенклатурі, яка ой як не хоче ставати національною, інтуїтивно розуміючи, що це самовбивчий шлях. Вона (номенклатурна і нео-номенклатурна еліта) таки знайшла, за допомогою московських політ-технологів, собі нового лідера. Лідер цей, маючи відповідний досвід, виявився безумовно блискучою креатурою для союзу колишньої і новоспеченої номенклатурної еліти з кримінальним та напівкримінальним капіталом. Сучасною „національною ідеєю” номенклатурної еліти, яка об’єднала їх стала, скоріше за все знову не без підказки з Білокам’яної, спочатку ідея „регіоналізму” – вкрай небезпечна, руйнівна для України, а потім, коли вони отримали владу з рук президента вже Ющенка, знову ідея якоїсь міфічної єдності номенклатурної влади з народом. (Номенклатури з народом-совком ?!) Налякавши „демократів” розколом України (це саме продовжується і сьогодні), номенклатурна еліта повернулася тоді до влади. І „конституційна реформа” і так звана „зрада Мороза” і подальший хід подій дуже органічно вписувалась у схему боротьби за владу тієї самої номенклатурної еліти, яка була основним фактором розвалу „Союзу”, загрожує розвалом „Росії” і є таким же фактором для України, лякаючи розколом країни (а сьогодні прямо розколюючи її) кожен раз, коли виникає загроза владі, її владі. В Росії, правда, окрім цього, народу підкидається агресивно-шовіністична ідея „збирання Земель” з імперськими домаганнями до сусідів. Врешті, вони йдуть на домовленості тільки тоді, коли з ними починають говорити їхньою ж мовою (шантажу і залякувань), дискредитуючи якраз тих, хто з ними таким чином домовляється. (Сьогодні це вимушені „Мінські домовленості”) Тоді Президент Ющенко багато разів пробував говорити своєю мовою компромісів, але кожен раз втрачав. Національно свідома, з ринковими поглядами номенклатура, на яку так розраховував політик Ющенко (і мабуть ще дехто розраховує і сьогодні) – ілюзія, ілюзія небезпечна для незалежності України, а спроба її плекати – шлях в нікуди. Як тільки з ними починають говорити їхньою ж мовою, вони ж звинувачують в недостойних методах, що так шкодить національній і соціальній справі, а врешті – справі української незалежності.
__________________________________________________________________
Ці висновки автора листа, написані в основному ще в часи, коли Прем’єром став „регіонал” В.Ф. Янукович, як і сам лист так і не були оприлюднені, а тому є пам’яткою про ще один ракурс розуміння того, що відбувається, цієї доби і тієї події, яка швидкими на слово журналістами була не дуже вдало названа „помаранчевою революцією”. Якщо тоді це була й „революція”, то анти-номенклатурна. І, як виявилось, тільки першим її актом!
* * * Сьогодні , вже після другого Майдану, названого „Революцією гідності”, в час кривавої агресії Росії, до попереднього тексту практично нічого не було додано, окрім ремарок. Тоді Янукович таки став Президентом України, але у висновках не знадобилось нічого міняти. Ця,, безперечно яскрава креатура номенклатури, яку без сумніву буде клясти не одне покоління українців, побігла туди, де зрада українській справі є не просто бажаною, а природною – до російської номенклатурної еліти.
__________________________________________________________________
Копію цього листа з певним супроводом у свій час було передано і А.Яценюку (здається вже так давно, коли тільки Арсеній Петрович здійснив свій перший самостійний політичний вчинок). Скоріше за все він це навіть не читав. Не хотілося б, щоб вже сьогоднішні Прем’єр та Президент, так і не врахували, те, про що волає вже не тільки соціальна теоретична думка, а і практичний досвід української незалежності останніх десятиліть.
А.Іванкович.