Сайт „Креативної аналітики” започатковується викладачами вишів та соціальними теоретиками за допомогою спеціалістів з ІТі технологій як некомерційний проект. Основна мета – сприяння українській справі у непрості для народу України, драматичні й трагічні часи. Саме в такі часи як ніколи потрібне об’ємне бачення того, що відбувається. Такого бачення важко досягти спираючись лише на високі почуття чи просто реагуючи на події. Вкрай важливим стає, не упускаючи деталей, подивитись на ці події через призму гранично можливих узагальнень.
Україна, опинившись в зоні тектонічного цивілізаційного розлому, не має іншого вибору ніж вийти з турбулентності шляхом перемоги. Коли російський поет Ф.Тютчев писав: „Времена не выбирают, в них живут и умирают”, він застерігав: не гнівити Бога наріканнями на долю. Сьогоднішні російські політики, ризикуючи наразитися на божий гнів, граються долею мільйонів людей . Вони вирішили, що їм дозволено карати і милувати українців, визначаючи як і скільки їм жити у ці, такі не прості часи карколомних змін. Але їх сподівання на те, що український віл трохи попручається і, як це було багато разів до цього, повернеться у стійло під пильним наглядом російського ведмедя, не справдилися. Більше того, ведмежі пазурі застрягли у просмоленому боці молодого бичка.
Ситуація виглядає так, що ні задрати бичка, ні звільнити пазурі ведмідь вже не може. Тому він борсається біля того бичка, сподіваючись на свою ведмежу силу і те, що він все ще має справу з волом, який за віками виробленою звичкою, повернеться таки у стійло. З ким російський ведмідь має справу – все ще волом чи вже з молодим бичком – покаже час. Поки що ейфорія від „Кримнаш” у багатьох ще росіян заважає усвідомити, що за цим вже проглядається „Кришнам”.
До того ж, димова завіса гебільсівської пропаганди над розв’язаною на Донбасі бійнею продовжує отруювати їх мозок. Переляк від власними ж діями викликаного, хоча і дуже обережного прагнення Заходу нарешті „обламати пазурі російському ведмедю”, спонукає російську еліту до безглуздої впертості. Впертості безглуздої вже тому, що мірятись нею навіть з волом, не кажучи вже про молодого бичка, зарані програшна справа. Про це свідчить, принаймні, здоровий глузд.
Втім, зібрані з інтернету метафори та казкові образи з їх апеляцією до здорового глузду та налаштуванням на щасливий кінець, розбиваються об жорстку прагматику моменту. Всупереч здоровому глузду і Гегелю світ постійно виказує себе як не розумний і навіть абсурдний: ведмідь, спираючись на силу, вперто продовжує тягнути бичка у стійло, волаючи на увесь світ про його агресивність. А усяку спробу зовнішньої допомоги позбавитись від ведмежих пазурів видає за агресивність не лише бичка, а й цілого світу. Більше того, піднімаючи градус абсурдності до граничних висот, він не гребує ядерним шантажем щодо цього світу. Щоб урезонити такого ведмедя (схоже вже просто скаженого), який усе більше нагадує не благородного звіра, а мавпу з гранатою, волячої впертості та здорового глузду явно замало.
І тут очевидно треба згадати, що людський розум не вичерпується ні здоровим глуздом, ні навіть тими його іпостасями, які вдалося виявити в епоху пізнього Модерну. Зло сьогодні з успіхом навчилося використовувати і інструментальну (ціле-раціональну), і цинічну, і навіть комунікативну складову того самого розуму, здавалося б цілковито дискредитувавши його.
Більше того, зло в наш час (час симулякрів) не тільки багатолике, а й освоївши ще одну – акторську професію, з успіхом діє під маскою добра і справедливості, використовуючи прагнення до цих чеснот, а тим самим і їх носіїв у своїх, далеко неправедний цілях. Через це сьогодні „вбити дракона” означає ще й з гідністю та постійно долати його у собі.
Тому то, якщо ми ще не зовсім розчарувались у чеснотах розуму, нам залишається, всупереч прагматиці пост-метафізичної епохи, згадати ще одну його (розуму) іпостась, відкриту античністю і явно недооцінену чи й забуту Модерном. Йдеться про парадоксальну здатність розуму, наперекір тій самій прагматиці моменту, вдаватися до відстороненого і водночас прискіпливого погляду на те, що відбувається. Щоб завдяки цьому, ніби здалеку, здавалося б не беручи участь у подіях, побачивши ситуацією в цілому і, намагатися передбачити найдрібніші деталі, наперед готуватись до абсурду, нав’язаного моментом.
Цю іпостась розуму, мислителі Модерну розглядали переважно з негативного боку, як пасивне потурання злу, обумовлене нездатністю йому протидіяти. На противагу повсякденній заглибленості у практику її називали „теорією” – словом, яке у давньогрецькій мові споріднене зі словом „театр” й дотичне до хитрощів лицедійства. В часи найвищого емоційного підйому саме ця іпостась залишається чи не єдиним прихистком розуму, чи не єдиною його надією на само-спасіння у протистоянні з абсурдом. Зрозуміло, що така спроба розуму запобігти абсурду випадковості, може чимось нагадувати спробу витягнути себе за волосся з болота „того самого Мюнхаузена”. Проте, зважаючи на тотальну нерозумність світу, ця спроба може бути не такою вже й безглуздою.
У Модерна дуже суперечливе ставлення до теорії, передусім соціальної. Характерною особливістю усіх соціальних практик епохи Модерну – епохи розквіту соціально-політичних технологій та соціального експериментаторства – є панування соціотехнократичного мислення. Тому не випадково, що ставлення до соціальної науки взагалі та соціальної теорії зокрема, й у сучасних українських політиків та можновладців, успадковане від їх попередників, будується на згаданих технократичних ілюзіях.
Проте, навіть в межах доби Модерну та пост-метафізичної доби прагматики, усвідомлення значення теорії усе-таки проростає крізь асфальт зневаги і забуття. Тому очевидно мав рацію угорський мислитель Д. Балінт, коли, правда в дещо несподіваному контексті, написав: „Немає остаточного лиха в житті чи науці, немає незворотної поразки у практиці, якщо існує теорія. До теорії завжди можна повернутися, від теорії завжди можна відштовхнутися. Теорія – величний критик, який виправляє і відновлює практику. Теорія – велика втіха і дороговказ в епоху, коли практика нещасна і каламутна. Теорію неможливо відібрати і знищити, її неможливо зіпсувати або підкупити.”
Як ніякої іншої, сказане Балінтом стосується соціально-політичної теорії, на яку сучасна соціально-політична аналітика дуже мало звертає уваги. Відповідаючи, зрозуміло, на запит замовників та споживачів, ця аналітика продовжує борсатись в тенетах поверхових, хоча буває і дуже влучних аналогій щодо поточних подій. Тому-то їй часто і залишається обсмоктувати „інсайди” та плітки. Це стало звичним, хоча безперечно й цікавим для широкої публіки, способом реагування на події переважної частини і сучасної української аналітики. Дуже мало додаючи до розуміння тих неймовірних змін, які сталися в Україні та на усьому „постсовєтському” просторі протягом останніх десятиліть, вона залишається переважно не просто поверховою, а часто і явно неадекватною, замінюючи глибину аналізу надуманою гостротою та епатажем.
Поразки і кризи становлення нашої державності не в останню чергу спричинені якоюсь навіть гордовитою „анти-теоретичністю” не тільки політиків, а й численних політ-аналітиків, політ-консультантів та політ-технологів, що обсіли штаби найвпливовіших політичних сил. Навіть проста соціальна статистика, що подається під трендом соціології як науки, а тим більше сама ця наука, інколи просто ігноруються, якщо суперечать уявленням керівництва цих штабів про те, що відбувається. Яка там наука, якщо треба боротися за рейтинги. Навіть найбільші соціологічні центри поза межами передвиборчих кампаній, коли відпадає попит на вимірювання тих самих рейтингів, виживають в основному на зарубіжні гранти. А у зв’язку з війною і необхідністю поспішати з реформами в Україні у політиків з’явився ще один тренд – ігнорувати навіть ці рейтинги виправдовуючись „непопулярністю” самих реформ.
Пропонований сайт має намір стати площадкою для тих, кому набрид той стан речей, який склався з соціально-політичною аналітикою як у нас, так і на усьому „постсовєтському” медійному просторі, а частково і у середовищі „західних” аналітиків. Там соціально-теоретична складова аналізу залишається інколи також упослідженою, з огляду на прагматику моменту переодягаючись у, також не дуже заглиблену у суть справи, соціальну публіцистику.
Так, в далекі вже часи холодної війни антикомуністична література довгий час залишалася на рівні плінтусу, ігноруючи теоретичну складову. І тільки скориставшись послугами дисидентів, які спробували осмислити реалії „совка” через специфічну інтерпретацію самого марксизму, тим самим піднявши публіцистику на теоретичний рівень, антикомунізм як ідеологія в ті далекі вже часи зміг, принаймні на рівних, протистояти тому самому марксизму. А це не в останню чергу сприяло дискредитації останнього в інтелектуальному середовищі не тільки Заходу але й „совка”.
Сьогодні, як це не дивно, зберігається приблизно та сама ситуація – чи не єдиним способом протистояння „комунізму” залишається надія на перемогу „демократичних цінностей і свобод”, до яких новітній тоталітаризм з успіхом прилаштувався, придумуючи концепції чи то „керованої”, чи ще якоїсь іншої екзотичної демократії. Тому розгляд поточної аналітики через призму фундаментальної теорії стає нагально необхідним ресурсом вирішення проблем, з якими зіштовхнулася Україна і світ. Зокрема й у справі протистояння клоунаді перевдягання вже сучасного тоталітаризму і клептокапіталізму у демократію.
Особливого значення для здорової конкуренції теоретичної глибини з поверховим прагматизмом у трактуванні поточного моменту, могли б відіграти викладачі вищої школи – класичних університетів. Виконуючи в умовах ринку функцію чи найбільш універсального соціального ліфту, виші, скоро і у нас, а не тільки на Заході, можуть залишитися чи не єдиним притулком і фундаментальної науки взагалі і соціальної теорії зокрема. Та наші університети поки що не готові до виконання ні тієї, ні тієї функції. Без докорінних реформ тут не обійтись. Саме тому сайт не може бути осторонь сприянню реформі вищої освіти.
Редакція